Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

А тепер… Що нам той Місяць? Що нам той космос? Ми живемо тут, і в нас стільки бруду та страху! Ох, далеко ще нам до комунізму. Він повинен настати аж через шістнадцять років.

Це, звичайно, дуже багато. Дуже. Мені ще тільки тринадцять. Тобто це ще більше, ніж я вже прожив. Ясно, що за цей час ого-го скільки зміниться! Ми змінимося на краще, нові люди народяться — і вони будуть кращі за нас.

— Вов, ти тут? — озвався з надвору один такий, кращий.

— Тут, — я відповів якомога спокійнішим голосом.

Тоді він вийшов. Роззирнувся, а потім підійшов до мене.

— А можеш спочатку зі мною прогулятися до дверей, а тоді вже йти надвір?

Іншого разу я б йому за це знущання так дав по шиї!.. А тут навіть не усміхнувся. Пішов із ним до дверей, почекав, поки він зачинить їх за собою, а тоді повернувся на город.

Білі плями місячного світла під деревами не ворушилися. Завмерли, ніби казкові лабіринти без входу та виходу. Пролетіла ще одна падуча зірка, і я хотів загадати бажання, проте так і не зміг: нічого не спало на думку. Невже я не маю бажань? Ну, маю, звичайно. Та про них згадуєш тільки тоді, коли починаєш про щось мріяти. А коли вони потрібні, то десь ховаються. Ну, от справді? Що загадати? Щоб ніхто не вбивав людей? Можна було б, якби в убивствах був якийсь сенс. От позбавив людей цього сенсу — й убивства припинились. А так…

Чи щоб у Саньки з батьками… Ну, і що йому набажати? Щоб із цими батьками помирився? Чи щоб ті його забрали? Хіба я знаю, що для нього ліпше? Я навіть не знаю, чи знайшов він своїх справжніх батьків. Завтра вже розпитаю, коли втечу від малого.

Чи щоб якнайшвидше настав комунізм? Так як же він настане, коли люди вбивають інших людей через якихось курей, яких вони самі все одно не їдять. Через гроші, фактично. Ні, ліпше хай не поспішає, а вже як прийде, то хай буде справжній. Якби хто дізнався, як я оце легко змінюю переконання — аж страшно подумати! Але ж насправді не так уже й легко!

Чи побажати, щоб мій малий перестав боятись одороблів? От як ви собі хочете, а я справді вірю, що вони там — під Агентовою хатою — живуть. І як же мій малий перестане їх боятися? Я і сам їх боюся, хоч уже й не так сильно. Хіба що побажати, щоб вони повиздихали. Але такого я не побажаю. Знаєте, коли я малому розповідав про них казку, мені й самому чомусь їх стало жалко. Раніше, якби вони мені підвернулися наяву, вбив би, не роздумуючи… Воно виходить якось дивно: щоб мій малий не боявся, треба щоби хтось помер. Чи здох. Ні. І цього я загадувати не можу… Я ще постояв, але жодної зірки з неба не злетіло. Може, на краще. Що загадувати бажання, коли їх нема? А коли вони є, то їх треба самому… А як?

От я маю ключі, яких так і не віддав Ревмірові. Думаю, то він їх колись загубив — давно-давно, коли ми ще не поїхали на Донбас. І що, віддати їх йому? Ні, з Ревміром я зовсім не хочу мати ніяких справ. Як і з Агентом. Хай так і будуть — від замка на дверях, які хтозна-де і ведуть хтозна-куди…

Коли в мене нарешті сформувалося бажання, зірки перестали падати. Бажання було таке: я вже не хочу бути піонером. Через рік вступлю в комсомол. Отаке бажання. І не просто бажання. Це вже переконання. Можете мені не вірити — бо я ж уявляю, як це звучить: не хочу бути піонером! Але в цьому я переконаний. Тепер.

Коли повернувся до хати, малий сидів і розмовляв із мамою. Розповідав їй про родичів. Очі в нього вже були червоні — дуже хотів спати. Але тримався мужньо й навіть намагався згадувати про маминих і наших родичів щось таке, на що там, на Донбасі, не звернув уваги. Я теж із ними посидів, навіть згадав, що мій двоюрідний брат Толік вступив до інституту в Донецьку. Тепер поїде туди вчитися.

Мама не дуже з того зраділа, бо її брат, батько Толіка, — інвалід, пересувається тільки у візку. Тепер його жінці, тьоті Валі, набагато важче буде з ним — без старшого сина.

Так добре сидіти з мамою, розмовляти про людей, яких ми любимо! І ніхто нам не заважає, і мама не нюхає нашого волосся — щоби з’ясувати, чи не були ми на поляні…

Ми ще посиділи, а тоді мама відіслала нас спати.

Добре спати у своєму ліжку. Тут знаєш кожний вигин матраца, якщо холодно надворі (й у хаті), можна дотягтися руками до грубки й відчути її тепло. Я дотягнувся рукою — і відчув холод кахлів. Ну, влітку це теж приємно.

Мій малий заснув майже миттєво, навіть не намагався зі мною обговорити все, що ми сьогодні почули на поляні. Ну, то й добре. Завтра він уже не так гостро все переживатиме. Я згадав, як сказав сьогодні Вітька:

— Я б їх поклав на асфальт і пустив на них каток. Повільно-повільно.

Це про тих божевільних дівчат, котрі вбили Свєтку. Ну, не знаю. Не знаю. Вони, звичайно, заслуговують на страшну кару. Та це вже щось таке…

Коли я прокинувся, в хаті було тихо. Батьки — на роботі. Сьогодні ж понеділок. Я встав і пішов надвір. Світило сліпуче сонце, ніби намагалося перед осінню все перегріти, щоб якнайдовше лишалося тепло. Літали бджоли навколо трояндових кущів. Це добре, що батько колись насадив так багато троянд. Квітів уже у дворах небагато — айстри хіба що. А троянди цвітуть усе літо. Навіть на перше вересня нам є що понести до школи. От і бджолам із ними добре.

Кури квохтали біля металевої сітки, вимагаючи трави. Я подивився на город. Рвати було що. І нас не було ціле літо, та й батько ж їздив у відрядження. Наросло. Тож, поки не встав малий, я вирішив зробити бодай одну добру справу. Знав, що на столі в кухні на мене чекає список нарядів, тож усе одно доведеться. Коли засипав їм великий оберемок, мій малий із хати ще не виходив. Ну, хай спить.

Поки я рвав траву, геть спітнів — сонце палило, як