read-books.club » Сучасна проза » Дженні Герхард, Теодор Драйзер 📚 - Українською

Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

254
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дженні Герхард" автора Теодор Драйзер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 79 80 81 ... 110
Перейти на сторінку:
не так швидко, як у м-с Джералд. По своїй натурі Дженні була здатна і на глибші почуття, і на більш душевне розуміння, але вона не вміла показати себе в світській бесіді. Вона завжди була щира до кінця; ця ж її риса, можливо, й приваблювала Лестера. Але зараз, як і в інших подібних випадках, вона від цього втрачала. І Лестеру вже починало здаватись, що він зробив би краще, зупинившись у своєму виборі на Летті Пейс. У всякому разі, це було б не гірше, і тепер його не мучила б настирлива думка про майбутнє.

Вдруге вони зустрілись з м-с Джералд в Каїрі. Лестер, повільно ходячи з сигарою по саду готелю, раптом зустрівся з нею віч-на-віч.

— От так удача! — вигукнув він. — Звідки ви?

— Уявіть собі — з Мадрида. До минулого четверга я й сама не знала, що потраплю сюди. Мене Еллікоти умовили приєднатись до них у компанію. Я якраз думала, де-то ви зараз, а потім пригадала, що ви збиралися поїхати до Єгипту. Де ваша дружина?

— У цю хвилину, мабуть, у ванні. Тут так жарко, що Дженні готова не вилазити з води. Я й сам не проти того, щоб викупатись.

Він знову замилувався м-с Джералд. На ній була блакитна шовкова сукня, в руці — вишукана блакитна з білим парасолька.

— Ой, боже мій! — скрикнула вона раптом. — Просто не знаю, що мені з собою робити. Не можу я весь час мандрувати. Я вже думаю, чи не повернутися мені до Штатів.

— За чим же справа стала?

— А що це мені дасть? Заміж виходити я не хочу. Мені тепер нема за кого виходити заміж.

Вона виразно поглянула на Лестера й одвернулася.

— Ну, хто-небудь та знайдеться, — не дуже ввічливо сказав Лестер. — З вашою красою й грошима вам однаково не врятуватись.

— Не треба, Лестер.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. Але ж я знаю, що говорю.

— Ви ще танцюєте? — запитала вона іншим, світським тоном, пригадавши, що в готелі цього вечора влаштовується бал. Колись Лестер танцював чудово.

— Та ви подивіться на мене!

— Облиште, Лестер, невже ви відмовились від такого чудового заняття. Щодо мене, то я досі безумно люблю танцювати. А місіс Лестер?

— Ні, вона не любить танців. У всякому разі, не захоплюється ними. Мабуть, частково в цьому винен і я. Останнім часом я чомусь забув, що цим можна займатися.

Він подумав, що останнього часу взагалі перестав бувати в товаристві. Його зв’язок був для цього нездоланною перепоною.

— Давайте потанцюємо сьогодні ввечері. Ваша дружина не заперечуватиме проти цього? Зал тут чудовий. Я вранці заглянула туди.

— Побачимо, — відповів Лестер. — Я, напевно, все забув. У моєму віці мені буде нелегко почати знову.

— Ну, що це ви, Лестер, — заперечила вона. — Виходить, що й мені вже не можна танцювати? Не будьте таким статечним. Вас послухати, то ви зовсім старий.

— Я й є старий, якщо зважити на життєвий досвід.

— Що ж, це ще цікавіше, — кокетуючи, промовила м-с Джералд.

Розділ XLVI

Того вечора, коли у бальному залі величезного готелю, що виходив у пальмову алею саду, вже грав оркестр, м-с Джералд розшукала Лестера на одній з веранд. Дженні сиділа поруч з ним в білій атласній сукні й білих туфельках, з короною пишного волосся над чистим чолом. Лестер палив сигару й розмірковував про долю Єгипту, про покоління людей, що зміняли одно одне, людей, змучених надмірною працею, про вузьку смугу землі вздовж берегів Нілу, яка харчує ці покоління, про надзвичайне життя тропіків і про цей готель з його сучасними вигодами й ошатною юрбою туристів, що виник у старій, стомленій, виснаженій країні. Вранці вони з Дженні їздили оглядати піраміди. Вони проїхали на трамваї до підніжжя сфінкса. Вони бачили вузькі провулки, сповнені змішаних запахів і яскравих фарб, що аж кишіли обірваними, напівголими, химерно одягненими чоловіками і хлопчаками.

— Надзвичайно важко в цьому розібратися, — сказала Дженні. — Вони такі брудні, страшні. Дивитися на них цікаво, але вони всі зливаються в один клубок, наче черва.

Лестер посміхнувся.

— Ти частково маєш рацію. Але причина цього клімат. Спека. Тропіки. Це звичайно розслаблює, породжує хтивість. Люди не винні.

— Ну, звичайно, я їх і не виню. Просто вони дивні.

Зараз Лестер згадав цю розмову, дивлячись на пальми, залиті яскравим, чарівним місячним сяйвом.

— Нарешті я розшукала вас! — вигукнула м-с Джералд. — На обід я все-таки спізнилася. Ми дуже затримались на екскурсії. Я умовила вашого чоловіка потанцювати зі мною, місіс Кейн, — говорила далі вона з посмішкою.

Її, так само як і Лестера з Дженні, розніжила тепла південна ніч. Повітря було напоєне гострим ароматом садів та гаїв; чути було тихий передзвін дзвоників і дивні вигуки: «Айя! Уш! Уш!» — це десь далеко вузькими вулицями гнали верблюдів.

— От і добре, — привітно відповіла Дженні. — Нехай потанцює. Я б і сама з охотою, та не вмію.

— Тобі треба зараз же взяти кілька уроків, — жваво озвався Лестер. — І я буду з тобою танцювати. Звичайно, я став важкуватий, але що-небудь та вийде.

— Ну, мені не так-то вже й хочеться танцювати, — посміхнулася Дженні. — Але ви йдіть, а я скоро піду до себе наверх.

— А може, ти посидиш у залі? — сказав Лестер встаючи. — Я ж зроблю один-два тури, не більше, а потім ми подивилися б на інших.

— Ні. Я краще побуду тут. Тут так гарно. А ти йди. Заберіть його, місіс Джералд.

Лестер та Летті пішли. Це була напрочуд ефектна пара. Темно-лілова сукня м-с Джералд, усипана чорними блискітками, відтіняла білизну відкритих рук і шиї; в її темному волоссі сяяв величезний брильянт. Повні, рум’яні губи, складаючись у привабливу посмішку, відкривали смужку рівних білих зубів. Лестер у фраку, який підкреслював його міцну, ставну постать, виглядав поважно й благородно.

«От з ким йому слід було одружитися», подумала Дженні, коли він зник у дверях готелю; і вона стала перебирати в пам’яті своє життя. Іноді їй здавалося, що все її минуле було сном, іноді ж вона думала, що сон триває й досі. Звуки життя долітали до неї, невиразні, як звуки цієї ночі. Вона чула лише найголосніші крики, бачила лише найзагальніші риси, а за ними, ніби уві сні,

1 ... 79 80 81 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні Герхард, Теодор Драйзер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"