Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Агов, Костю! – тепер уже вголос покликала його дівчина.

– Га?..

– Що з тобою?

Він тільки рукою махнув якомога безтурботніше (мовляв, потім поговоримо) і з подвійним ентузіазмом прогорлав останній, не менш сумний по суті своїй куплет, а потім і приспів:

Бедный кот от усов до хвоста

Был черней, чем сама чернота!

Да и песенка, в общем, о том,

Как обидно быть черным котом!

        Говорят, не повезет,

        Если черный кот дорогу перейдет.

        А пока наоборот:

        Только черному коту и не везет!..

        Не везет!..

Коли солістка та оркестр нарешті змовкли, весь танцмайданчик вибухнув злагодженими аплодисментами. Мабуть, вирішивши винагородити публіку у відповідь, музиканти заграли «Пінгвінів»146. Тепер уже солістка співала замість цілого вокального квартету:

В Антаpктиде льдины землю скpыли,

Льдины в Антаpктиде замела пуpга.

Здесь одни пингвины пpежде жили,

Pевниво охpаняя свои снега.

Pевниво охpаняя свои снега…

        Как-то pаз пингвины в полном сбоpе

        К моpю на pыбалку побpели гуpьбой.

        Стpанную каpтину видят в моpе:

        Огpомный чеpный айсбеpг дымит тpубой!

        Огpомный чеpный айсбеpг дымит тpубой…

І знов вони самозабутньо танцювали під історію про пінгвінів, які вперше у житті зустрілися з підкорювачами Антарктиди, від яких перейняли любов до гімнастики та до музичних набутків цивілізації – старовинних вальсів, Баха і джазу. Звісно, після такої «розминочки» ноги у всіх відчутно гули. Чудово розуміючи це, оркестр заграв значно повільнішого «Аїста»147, і після короткого вигуку: «Білий танець!» солістка заспівала:

Еще сады не распускались

В ответ на первое тепло,

А я гляжу: знакомый аист

Над крышей выпрямил крыло.

        Аист, здравствуй, аист!

        Мы наконец тебя дождались.

        Спасибо, аист! Спасибо, птица!

        Так и должно было случиться.

Звісно, Сюзанка, мило усміхнувшись, одразу ж запросила Костю покружляти серед інших парочок. Але щойно розпочався другий куплет, як вона несподівано завмерла на місці, й тепер вже хлопець був змушений поцікавитися з легким занепокоєнням:

– Що сталося?

– Нічого. Просто втомилася.

– Ти не хочеш більше танцювати?

– Не хочу. Підемо звідси.

Оминаючи парочки, які продовжили кружляння, вони почали пробиратися до виходу. А їх наздоганяли слова:

Ты помнишь, как мы расставались,

Как догонял тебя мороз?

Ты не забыл наказ мой, аист,

И сына-первенца принес.

Костя так і не зрозумів причини раптової «втоми» подруги, яка насправді була прихована в цих простих, але настільки значущих для будь-якої дівчини словах. Добре, що вони пішли зараз, не дочекавшись третього куплета: адже там героїня пісні висловлює надію на повторну зустріч з «аїстом» після того, як її маленький синочок навчиться ходити.

Бр-р-р!..

– Тобі холодно? – спитав Костя. Не встигла Сюзанка відповісти, як його піджак опинився у неї на плечах.

– Дякую.

Вони неспішно прямували Володимирським узвозом до Поштової площі та початку вулиці Жданова148, намагаючись триматися якомога правіше. Адже, попри доволі пізню годину, ліворуч проносилися автівки, отруюючи газами напоєне чудовими травневими ароматами повітря. Біля дерев, що густо вкрили крутий дніпровський схил, дихалося значно приємніше і легше.

Раптом позаду почулося металеве дзижчання й стримане гудіння: це, налягаючи на гальма, від площі Ленінського Комсомолу149 сповзав «тягништовхай»150 – трамвай № 16151. Сюзанка спробувала рвонутися вперед, однак Костя утримав її за руку, зауваживши:

– Не треба бігти. Давай краще прогуляємося. А поїхати можна і наступним, то не страшно.

Нічого на це не сказавши, дівчина знов пішла поруч з молодим чоловіком. Вони обидва хотіли поговорити на делікатну тему. Більше того – і вона, і він прекрасно розуміли, що інший також хоче поговорити про те, що нестерпно пече душу… Однак ніхто з них не наважувався заговорити про це першим.

Саме тому, що розмовляти під рипіння й гудіння «тягништовхая» не дуже зручно, на найближчій зупинці вони не затрималися, а попрямували далі в глиб Старого Подолу. Проходячи повз поліклініку, де працював батько Сюзанки, парочка мимоволі прискорила крок, хоча це не мало жодного сенсу: сьогодні була неділя – вихідний день, отож побачити їх разом ніхто не міг. Костя спробував заговорити, проте уривчастим помахом гарненької випещеної ручки дівчина завадила його наміру.

Так вони й дійшли до кафетерію «Морозиво» на розі вулиць Жданова та Андріївської. На щастя, заклад і досі працював.

– Ну що ж, у ранніх втечах з танцмайданчиків теж є свої переваги. Вдаримо по морозиву? – з показною бадьорістю спитав юнак. Сюзанка кивнула, вони зайшли до кафетерію і невдовзі прилаштувалися за столиком у куточку з двома вазочками пломбіру.

Вже доївши першу прохолодну кульку з двох, дівчина випадково ковзнула поглядом по стінах… і тільки тут виявила, що вони сидять точнісінько під фрескою, що зображувала двох білих ведмедів – величезну матір-ведмедицю й ведмежа, які ласували морозивом… Ти диви, що коїться: чому сьогодні тема матері й дитини переслідує її настільки нав’язливо?! З іншого боку, не змінювати ж столик через якийсь там настінний малюнок!..

Однак умить вловивши спантеличений настрій подружки, юнак насмілився спитати:

– Послухай-но, Сюзанко… а коли нарешті ми вже підемо знайомитися з твоїми батьками?

Мало не подавившись ванільним пломбіром, вона мовила тихо:

– Але ж я тебе вже знайомила з ними…

– Ні-ні, я не те маю на увазі. Коли ми нарешті познайомимося з твоїми батьками, як наречений з нареченою?

– А ми що, вже наречений з нареченою?! – вона розгублено закліпала гарненькими, густо підфарбованими оченятами.

– Ну-у-у… А що, хіба ні?..

Від несподіванки дівчина мало не впала обличчям на свою вазочку з підталими рештками недоїденого морозива.

– Так ми ж скільки зустрічаємось, на танцюльки регулярно бігаємо, на побачення… се і те.

– Ну знаєш! – у голосі дівчини бриніла легка образа. – Якщо у вашій Мотовилівці чи в цьому… як його там називають, де ти народився?..

– Руликів.

– Так от, якщо у вашій Мотовилівці чи у вашому Руликові того, що хлопець і дівчина бігають на побачення й на танцюльки, достатньо, то у нас, у Києві, це-е-е… знаєш…

– Тоді давай по-іншому.

Й відкашлявшись і пригладивши волосся, Костя мовив:

– Сюзанко, давай одружимося!

Вона повільно розігнула спину, відсунула морозиво і промимрила:

– Як здрас-с-стє… приїхали!.. Такий вечір зіпсувати…

– Чому?! – здивувався Костя. – Чому ми маємо зустрічатися тільки на танцюльках і загалом деінде, а як побратися, то й не можемо?!

– Я ж тобі вже пояснювала після того, коли ти вперше побував у нас удома, що ні тато з мамою, ані інша наша рідня тебе не прийме.

– Та-а-ак…