Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

Очі в нього загорілися, й він промовив:

- Я сам допоможу тобі його викрасти!

Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойер упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойер - викрадач негрів!

- Сто чортів! - скрикнув я.- Ти жартуєш.

- Та ні, зовсім не жартую.

- Ну, гаразд,- сказав я,- жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра - не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.

Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я - в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.

Старий, що з՚явився на дверях, здивувався:

- Чудасія! Хто б міг подумати, що моя кобилка така спритна! Шкода, що ми часу не замітили. А конячина анітрохи не спітніла! Диво, та й годі! Ге, тепер я й за сотню доларів не віддам її, слово честі. А я ж хотів був продати її за п՚ятнадцять,- думав, що вона більшого не варта.

Більш нічого не сказав. Такої доброї душі, такого простосердого старого, як оцей, немає на світі. Та то й не диво: адже ж він був не тільки звичайний фермер, а ще й проповідник: по той бік плантації була в нього маленька рублена церковця, яку він збудував власним коштом,- то була одночасно і церква, і школа; проповідував він задурно, не брав ні гроша, та, правду кажучи, не було за що й брати. На Півдні часто-густо можна зустріти таких фермерів-проповідників, що так само проповідують задурно.

Приблизно за півгодини під՚їжджає візком до воріт і Том; тітка Селлі побачила його крізь вікно, бо до воріт недалеко - ярдів п՚ятдесят, не більше,- та й каже:

- Гляньте, іще хтось приїхав! Цікаво, хто це? Мабуть, хтось не з тутешніх. Джіммі (це до одного з дітлахів), біжи-но до Лізи та скажи, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.

Усі кинулися до дверей, бо ж, звісно, чужий гість щороку тут не буває, а вже як і приїде, то переполоху наробить більше, ніж жовта пропасниця. Том перебрався через перелаз та попрямував до будинку; візок покотився дорогою назад до містечка, а ми всі скупчилися в дверях. Том був у гарному настрої: глядачі є, а решта була для Тома Сойєра діло просте. І хай він трохи пиндючився за таких обставин, це йому не вадило. Том був не з таких хлопчаків, щоб іти через двір, полохливо тупцяючи, мов овечка,- ні, він ступав упевнено, поважно, як баран. Наблизившись до нас, він підійняв трохи капелюха, та так манірно й неквапливо, немов то була покришка від коробки з метеликами і він не хотів їх переполохати, і сказав:

- Містер Арчібалд Ніколс, якщо не помиляюсь?

- Ні, мій хлопче,- відповів йому старий,- на жаль, візник підвів вас: Ніколсова садиба звідси милі за три з гаком. Прошу, прошу до господи!

Том озирнувся через плече та й каже:

- Надто пізно, візника вже не видно.

- Так, синку, він уже поїхав, а ви заходьте й пообідайте з нами; а потім ми запряжемо конячину й відвеземо вас до Ніколса.

- О, то вам зайвий клопіт! Ні, я не можу того дозволити! Я піду пішки, така віддаль для мене дурниця!

- Ні, ми вас не пустимо,- така вже наша південна гостинність. Просимо, заходьте.

- О, будьте ласкаві,- додала тітка Селлі,- ви нам ніякого клопоту тим не завдасте! Ви мусите лишитися. Пройти пішки цілих три милі... а курява яка, жах! Ні, ми вас не пустимо. Я вже й наказала поставити ще тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви під՚їздите до воріт; ви вже не ображайте нас. Прошу, заходьте ж і почувайте себе, як удома.

Ну, Том щиро та ґречно їм подякував, давши себе умовити, і нарешті увійшов; уже завітавши до господи, він сказав, нібито приїхав із Гіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон,- при цьому він іще раз уклонився.

Почав він далі патякати нісенітницю про Гіксвілл та про його жителів і як пішов язиком горох товкти, як пішов... Я вже почав був нервувати: яким же воно чином допоможе мені зі скрути вибратись? Аж раптом, не припиняючи свого базікання, він перехилився через стіл та цмокнув тітку Селлі просто в уста, а потім знову вмостився на своєму стільці й провадив далі своє блягузкання. А вона ж як схопиться на ноги, витерши вуста рукою, та як скрикне:

- Ах ти ж, зухвале цуценя!

Він немов образився та й каже:

- Ви мене дивуєте, мем!

- Я вас див... Та за кого ви мене маєте? Та я вам зараз... Кажіть, чи ви часом з глузду не з՚їхали, що ні сіло ні впало полізли зі мною цілуватися?

Він наче зніяковів і каже:

- Так просто. Я й гадки не мав образити вас, мем.. Я... я думав: а може, вам це сподобається.

- Дурень ти заплішений! - Вона вхопила веретено й, здавалося, от-от уперіщить ним Тома по голові.- Звідки ти взяв, що це мені сподобається?

- Я й сам не знаю. Але... мені… мені всі казали... що вам це сподобається.

- Тобі казали?! Мабуть, такі самі безклепкі. Ні, тільки уявити собі таке зухвальство! Хто це тобі сказав?

- Усі казали. Всі вони так і казали, мем.

Вона ледь-ледь стримувалася; очі їй палали, пальці ворушилися від непереможного бажання вп՚ястися в Тома, й вона скрикнула:

- Хто це «всі»? Швидко признавайся, як їх звати, інакше одним баняком на світі поменшає!

Він схопився, такий наче розгублений, та й каже, крутячи в руках свого капелюха:

- Мені дуже прикро... я не сподівався... Мені так і казали... Всі мені так казали... Всі сказали: поцілуй її, їй це дуже припаде до серця. Всі так казали,