read-books.club » Фантастика » Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв 📚 - Українською

Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кришталеві дороги" автора Микола Олександрович Дашкієв. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81
Перейти на сторінку:
начальства не можу, — пожартував Сергій. — Романе Гнатовичу, наш з вами “замовник” хоче побачити ще один дослід. Ви зможете затриматися на кілька хвилин?

Хмара докірливо похитав головою, запитав погрозливим тоном:

— Знову сюрприз?!

— Знову, Романе Гнатовичу, — зітхнув Сергій. — Така вже в мене доля.

— Гаразд. Проведу гостей і повернусь. Радісно й легко було зараз на серці у Сергія. Те, що він збирався продемонструвати, власне, вже не являло собою епохального відкриття, бо тільки засвідчувало величезні можливості “резонанс-ефекту”. Але і для директора інституту вогнетривів, і для конструктора космічних ракет це явище вийде на перший план, і саме воно визначатиме для них смисл винаходу Альошина.

Повернувся Хмара. Хутенько випровадив гостей, бо палає цікавістю, що ж там ще вигадав оцей непогамовний штукар. Кивнув головою: починай, мовляв!

— Так от, вельмишановний товаришу замовник, і ви, грізний товаришу директор інституту, ви вимагали від мене “кожухів”, а я їх дати вам не міг. Мабуть, вогнетрив з такими неймовірно високими показниками нині взагалі створити неможливо. А втім, це не має ніякого значення. Сподіваюсь, що космічні ракети майбутнього чудесно обійдуться без надто теплого обмундирування.

— Сергію Михайловичу, ще одна хвилина зайвої балаканини — і я вріжу вам догану за розбазарювання часу! — засміявся Хмара. — Говоріть прямо, не інтригуйте.

— Скоряюсь!.. — Сергій поглянув на Вітю Марченка, який сумовито сидів у закутку. Посміхнувся. — Честь увімкнути генератор для проведення цього експерименту належить моєму вірному лаборантові Віктору Михайловичу Марченку. Вітю, йди сюди!

Червоний від збентеження, хлопець підійшов, неголосно привітався.

— Ну, що ж — командуй парадом! — сказав Сергій.

— А може б, краще…

— Давай, давай! Це — нагорода за минуле і аванс на майбутнє. Резонансну частоту пам’ятаєш?

— Так, Сергію Михайловичу.

— Починай.

І Хмара, і молодий академік були справді заінтриговані. З доброзичливими посмішками стежили вони за тим, як вправно налагоджував та перевіряв апаратуру молодий лаборант. Закінчивши приготування, він сказав, явно наслідуючи Альошина:

— Увага, вмикаю!.. Резонансний об’єкт — суміш кисню та азоту. Нейтральне середовище — таке ж.

— Стривайте! — академік підхопився з місця, вражено поглянув на Сергія. — Послухайте, та це ж… Це ж геніально! Справді: на якого біса потрібні оті “кожухи”, якщо…

Але голос його вже потонув у басовитому гудінні К-генератора.

Спочатку дослід проходив так, як і всі попередні. Та ось раптом з-під темно-червоного денця теплофільтра вихопився і вткнувся в підлогу яскравий зелений промінчик. І водночас до гудіння приєднався свист.

Сергій обома руками подав знак лаборантові: ширше, мовляв! Віктор пересунув важілець регулятора. І отой промінчик почав розростатися в нижній частині, перетворюючись на осяйний конус. Свист нижчав за тоном, але голоснішав, перебирався від дисканта до тенора, а звідти й до басових нот. Це вже гула потужна сирена, аж вуха доводилося затуляти. А до отого мерехтливого зеленого конуса з усіх боків почали злітатися дрібні камінчики, трісочки, клаптики паперу, порохнява, — одне слово, все те сміття, що його не помічаєш у шпаринах підлоги.

Сергій зробив ще один жест до Віктора — і зразу ж після цього вся велетенська споруда почала повільно підніматися на гідравлічних домкратах. Зелений конус виростав, він тепер нагадував прозорий вігвам заввишки з людину. І цей конус втягував у себе повітря, немов велетенський пилолос! По лабораторії гуляв вітер. Він тіпав холоші штанів та поли піджаків, гнав до генератора всі легкі предмети, підхопив з стільця солом’яний капелюх професора Хмари, зірвав із стінки недбало прикріплений аркушик протипожежної інструкції. Цей вітер переростав на ураган.

Підійшовши до пульта керування, Сергій вимкнув струм у силовій мережі. Одразу ж ущух вітер, урвалося гудіння. Запала тиша.

— Далебі, Сергію Михайловичу, — розвів руками Хмара, — я вражений, але нічого не розумію.

— Це — теж “резонанс-ефект”, Романе Гнатовичу. В отому зеленому конусі промені руйнують міжатомні сили взаємодії в молекулах кисню та азоту. Це рівнозначно тому, що в цьому об’ємі утворилася б космічна порожнеча. Довколишнє повітря рине в неї зі швидкістю звуку, але враз теж стає “безтілесним”, тому оця уявна “порожнеча” існуватиме аж доти, доки працює резонатор.

— А це значить, що коли поставити такий резонатор у головній частині космічної ракети, вона буде проходити через найгустіші шари атмосфери, не нагріваючись, як у безповітряному просторі! — докінчив академік. — Спасибі, Сергію Михайловичу! Щиро скажу: давно я не відчував такої радості, як зараз.

— А від мене, в такому разі, подвійна подяка! — потиснув Сергієві руку професор Хмара.

— А шукати іншого завідувача лабораторії будете? — діловито поцікавився Сергій.

— Ось тепер уже обов’язково буду! Побоююсь, що вам доведеться очолити той науково-дослідний інститут, який вам же й доручать створити… Гм, стривайте: а що ж робити з отим інженер-лаборантом, якого ви вициганили в мене? Я вже підписав наказ: він з завтрашнього дня заступає на роботу.

— Е, Романе Гнатовичу, тепер уже забирайте його собі. Ми попрацюємо з Віктором.

Професор і академік пішли, а в лабораторії лишилися Сергій та Вітя.

— Ну, хлопче, оце ми з тобою і зробили перший крок у велику науку. Тепер розумієш, чому я в сімнадцять літ, як ти казав, мріяв стати “фахівцем цегельної справи”?

— Ой, Сергію Михайловичу, ви знову глузуєте з мене?.. Ви мріяли про кришталеві дороги! І зараз мрієте про них. Адже так? Ваш резонатор прокладатиме такі дороги, яким зносу не буде!

— Може, і так, Вітю. Але прокладатимеш їх уже ти, мене на все не вистачить. Передаю естафету тобі. Приймаєш?

— Спасибі, Сергію Михайловичу.

— А зараз, хлопче, іди відпочивати. Шлях перед нами — довгий-предовгий, сили треба берегти!

Віктор пішов, а Сергій вийняв з кишені лист доктора Гешке, перечитав його, — вкотре вже!

Як дивно і як химерно сплітаються людські долі! Хороший

1 ... 80 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"