Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Цікаві у тебе думки виникають, Степане Івановичу! Дуже цікаві!..

У спрямованому на Шешковського погляді Катерини Олексіївни читалося явне здивування.

– Я не знаю напевно, тільки припускаю. Але якщо міркувати тверезо, то граф Розумовський зараз дуже злий. Авантюра зі шліссельбурзьким бранцем ганебно зірвалася, гетьманства його позбавили, Генеральні збори в Глухові, звісно ж, буде розпущено найближчим часом. Мимоволі він має зіграти по-крупному! І ставку доведеться робити на якогось дуже сильного зовнішнього союзника – запеклого супротивника Російської імперії: це Польща або Швеція. Польща до нас ближча… Загалом, государине-матінко, думка моя така, що Кирило Григорович ще покаже себе, причому в найближчий час.

– А не боїшся, що він…

– Боятися графа Розумовського не треба: принаймні, я вже знаю, як проти нього грати, щоб обіграти!

– Ти певен?

– Певен, Ваша Імператорська Величність! Судить самі: я ж вчасно проінструктував тюремників Іоанна Антоновича, щоб були як ніколи пильними, а на випадок чого шліссельбурзького бранця взяли б та й умертвили?! Чи не так, государине?

– Ця геніальна ідея належить Паніну, але ти її вчасно реалізував.

– Крім того, я виявив у гарнізоні Шліссельбурзької фортеці певну кількість найбільш неблагонадійних людей і повелів зосередити їх у команді, що охороняла спадкоємця Брауншвейзької династії. Серед них був і цей шахрай Василь Мирович, що насамкінець і вчинив так, як вчинив… точно за планом, наміченим нами для усунення Іоанна Антоновича! Чи не так?

– Так, ти виявився правим і в цьому.

– Чи не я наказав за Кирилом Григоровичем стеження встановити?

– Ти, Степане Івановичу. Твоя заслуга.

– А хто витягнув з-під сукна записку Теплова?

– Знову ж ти. І дуже вчасно.

– Ну от! На сьогодні справи йдуть благополучно: зрадника у Шліссельбурзі знайдено, спадкоємець Брауншвейзької династії помер – причому, зауважте, без найменшої тіні підозри на адресу Вашої Імператорської Величності! Іоанн Антонович вашому правлінню загрожувати більше не може – що й було потрібно! Завдяки знайденій в архівах записці Григорія Миколайовича Теплова питання з ліквідацією гетьманства вирішено, можна сказати, остаточно. Що ж, государине, тепер і за глухівських розумак можна узятися, щоб…

Раптом з коридору пролунав шум. Шешковський кинувся назад до потаємних дверей, однак імператриця зупинила його. За хвилину їй доповіли, що з'явився з доповіддю вістовий, який возив у Петропавлівську фортецю найвищий указ про помилування бунтівника Василя Яковича Мировича. А ще за хвилину вбитий горем гонець упав до ніг Катерини Олексіївни із сумним криком:

– Помилуйте, Ваша Імператорська Величність!

– Що сталося? У чому справа, чому про милість волаєш? – удавано здивувалася государиня, одразу ж здогадавшись про причину розпачу солдата.

– Спізнився я, не встиг найвищий указ вчасно привезти! Коли прибув на місце, бунтівникові вже встигли голову відтяти…

– Спізнився, кажеш?

– Помилуйте, Ваша Імператорська Величність!

– Отже, стяли голову Мировичу?

– Стяли! Геть стяли… – вістовий затремтів.

– Я недарма запитую, – поспішила роз'яснити імператриця. – Ти знаєш, що протягом двох десятків років царювання Єлизавети Петрівни нікого не карали на смерть, тому виконавця сьогоднішнього вироку довелося вибирати серед злочинців. Того, котрий з усього маху відрубав голову відгодованому нестриженому баранові, я й повеліла призначити катом1… Отже, він не схибив, кажеш?

– Ні, Ваша Імператорська Величність, не схибив!

– Ну що ж…

1 Це не вигадка: протягом безкровного царювання імператриці Єлизавети І кати насправді втратили «кваліфікацію» з-за відсутності «роботи».

Катерина Олексіївна пройшлася перед розгубленим вістовим, що не смів підняти на володарку сором'язливо потуплених очей, і кинула доволі прохолодно:

– Ну що ж, спізнився – отже, спізнився! Отже, так цьому бунтівникові на роду й було написано – без голови залишитися. А карати тебе?.. Та за що ж тебе карати, солдатику?! За те, що завдяки твоїй нерозторопності державного злочинця стратили?.. Ні, за таке не карати, а нагороджувати потрібно!

Імператриця попрямувала до начальника Таємної експедиції, що відійшов в куток кабінету, і попросила:

– Ти от що, Степане Івановичу, видай-но цьому служаці рубль сріблом, нехай сьогодні ввечері разом з товаришами гарненько спом'яне покійного бунтівника. Він же хоч і «шліссельбурзька безглуздь», а все ж таки людина…

Отак обірвався земний шлях Василя Мировича, який щиро жадав прислужитися останньому українському гетьманові, а замість цього зустрів смерть на пласі!

Разом з тим зникло й саме українське гетьманство…

Втім, і Шешковський хвилювався аж ніяк недарма: залишався ще сам гетьман, який зовсім не упокорився з втратою!

Що ж вчинив Кирило Григорович Розумовський, намагаючись повернути скасовану посаду?

І на що він розраховував?

Але ж було на що розраховувати!!! Ой, було!..

Санкт-Петербург, жовтень 1765року.

Як і припускав Шешковський, екс-гетьман вирішив відправитися до Польщі, але розумів, що просити в государині дозволу на виїзд марно. Тому діяв здалеку: вимолюючи в імператриці одну аудієнцію за іншою, скаржився на життя, на нудьгу, на вік, на самітність. Довелося допустити колишнього гетьмана до двору… Немовби в молодості, він занурився у світське життя: відвідував прийоми, бали, маскаради, поступово присипляв пильність государині. Як раптом завдав несподіваного удару…

Сталося все на одному з прийомів у присутності безлічі іноземних гостей. Розумовський підгадав, коли біля імператриці збереться якнайбільше людей, а потім запитав із найбезневиннішим виглядом:

– Я діточок своїх хотів би відвідати, скучив дуже. Вони ж у мене всі по європейських університетах навчаються… Тож прошу дозволити мені виїзд до Європи!

Катерина Олексіївна була в безвиході, тож відповіла, ледь стримуючи гнів:

– Ясна річ, Кириле Григоровичу,