Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

області. Це був банькуватий здоровань із жовтим набряклим обличчям, з нечесаною гривою твердого кучерявого волосся. Щось у ньому було нечисте й відразливе. У рваній сорочці, в сплетеній із трави спідниці, в обтріпаному солом’яному капелюсі він був схожим на потворну стару відьму.

Коімбра був наперсником і довіреною особою Альвеца, організатором набігів на мирні селища та гідним вождем зграї розбійників, які обслуговували работоргівця.

Щодо Альвеца, то він у своєму одязі, схожому на карнавальне турецьке вбрання, був, мабуть, не такий огидний, як його наперсник, але в жодному разі не міг слугувати високим взірцем власників факторій, які займаються оптовою работоргівлею.

До великого розчарування Діка Сенда, Герріса та Негоро не виявилося в свиті Альвеца. Невже потрібно було полишити надію зустрітися з ними в Казонде?…

Тим часом провідник каравану Ібн-Хаміс обмінявся рукостисканням з Альвеца та Коімброю. Ті гаряче привітали його з успішним завершенням походу. Щоправда, після звістки про загибель половини каравану невільників обличчя Альвеца трохи потьмарилося.

Проте, загалом, справа була не такою вже й поганою: разом із тим «чорним товаром», який утримувався в бараках, у работоргівця було достатньо невільників, аби задовольнити попит внутрішнього ринку. І Альвеца навіть повеселішав, підрахувавши подумки, яку кількість слонової кістки він зможе отримати в обмін на рабів, скільки може вторгувати міді, яку вивозять в Центральну Африку у формі «ханн», схожих на андріївський хрест.

Работоргівець подякував наглядачам і наказав негайно ж розплатитися з носіями. Хозе-Антоніо Альвеца та Коімбра спілкувалися на португало-африканському жаргоні, який навряд чи був би зрозумілий вихідцю Лісабона і тим більше був зовсім незрозумілий Діку Сенду. Проте він здогадувався, що «поважні негоціанти» говорять про нього та його супутників, яких зрадою перетворили на невільників і пригнали сюди з караваном. Його здогадка перетворилася на впевненість, коли за знаком Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до сараю, де були замкнені Том, Остін, Бат і Актеон. Усіх чотирьох підвели до Альвеца.

Дік Сенд непомітно підійшов ближче. Він не хотів втратити жодної найменшої дрібниці цієї сцени.

Обличчя Хозе-Антоніо засяяло вдоволеною посмішкою, коли він побачив чудову поставу та могутні м’язи молодих негрів. Кілька днів відпочинку й поживна їжа мають поновити їхні сили. На Тома він зиркнув лише мигцем: похилий вік позбавляв старого негра будь-якої цінності. Але за трьох інших можна було взяти гарну ціну.

Зібравши в пам’яті кілька англійських слів, яких він навчився в американця Герріса, старий Альвеца, гримасуючи, іронічно привітав своїх нових невільників із благополучним прибуттям.

Том зробив крок до Альвеца і, вказуючи на своїх товаришів і на самого себе, сказав:

— Ми вільні люди… громадяни Сполучених Штатів!

Очевидно, Альвеца зрозумів його. Він скривив обличчя у веселу посмішку й, кивнувши головою, відповів:

— Так… так… Американці!.. Ласкаво просимо!.. Із приїздом!

— Із приїздом, — повторив за ним Коімбра.

На цих словах він підійшов до Остіна й, немов баришник, який купує на ярмарку коней, почав обмацувати йому груди, плечі, біцепси. Але в той момент, коли він спробував розкрити Остіну рота, аби переконатися, що в нього цілі зуби, сеньйор Коімбра отримав такий потужний удар кулаком, якого до цього, певно, не отримував жоден син господаря.

Наперсник Альвеца відлетів на десять кроків. Кілька солдатів кинулися до Остіна, і він дорого заплатив би за свою зухвалість, якби Альвеца не зупинив їх. Работоргівець від душі розреготався, побачивши, що його дорогий друг Коімбра втратив два із шести вцілілих у нього зубів. Альвеца вирізнявся веселою вдачею, і ця сцена дуже його звеселила. Крім того, він не хотів, аби солдати зіпсували цінний товар.

Він заспокоїв розлюченого Коімбру. Ледь підвівшись на ноги, той повернувся на своє місце біля работоргівця й погрозив кулаком хороброму Остіну.

У цей час хавільдари підштовхнули Діка Сенда до Альвеца. Работоргівець, очевидно, знав, хто цей юнак, як він потрапив до Анголи і як опинився бранцем у каравані Ібн-Хаміса. Він подивився на нього досить злобливо й промурмотів англійською:

— Агов, маленький янкі!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд. — Що ви збираєтесь робити зі мною та моїми супутниками?

— Янкі, янкі! Маленький янкі, — повторив Альвеца. Він не зрозумів або не хотів зрозуміти запитання юнака. Дік повторив своє запитання.

Побачивши, що работоргівець не збирається відповідати, він звернувся до Коімбри, в якому він, незважаючи на його жахливий вигляд, вгадав європейця. Але Коімбра лише погрозливо замахнувся кулаком і відвернув свою спухлу від алкоголю мармизу.

Тим часом Альвеца жваво розмовляв з Ібн-Хамісом. Мабуть, вони говорили про щось, що безпосередньо стосувалося Діка та його друзів. «Хто знає, — подумав юнак, — які плани має Альвеца? Чи вдасться нам ще побачитися й обмінятися хоч декількома словами!»

— Друзі мої, — сказав він неголосно, начебто розмовляючи сам із собою, — слухайте мене. Геркулес надіслав мені через Дінго записку. Наш товариш йшов слідом за караваном. Герріс і Негоро відвезли місіс Уелдон, Джека й пана Бенедикта. Куди? Не знаю. Але, можливо, вони в Казонде. Наберіться терпіння й мужності, а головне, будьте готові скористатися найменшим випадком для втечі! Хай допоможе нам Господь!

— А Нан? — запитав старий Том.

— Нан померла!

— Перша жертва…

— І остання, — відповів Дік Сенд. — Ми зуміємо… Цієї миті важка рука лягла на плече юнака, і добре знайомий голос вкрадливо вимовив:

— Агов, якщо не помиляюся, це ви, мій юний друже? Який же я радий бачити вас!

Дік Сенд хутко обернувся. Перед ним стояв Герріс.

— Де місіс Уелдон? — закричав Дік, наступаючи на американця.

— На жаль, — відповів Герріс із вдаваною прикрістю, — нещасна матір! Чи ж могла вона пережити…

— Померла? — крикнув Дік. — А син її?

— Бідний хлопчик, — відповів Герріс тим самим тоном, — він не витримав цих тяжких випробувань…