Читати книгу - "Четверо в яхті"

Будинок дивився на нього чорними глибокими проваллями вікон без шибок, без рам. Буйні кущі бузку за кілька років розрослися в справжні джунглі. З другого боку сюди прийшла повінь молодої осики і затопила вхід без дверей і одвірків.

Місяць сховався за лісом, тільки небо над ним було ще рудувате. Навпроти, на сході, з'являвся зеленувато-блідий світанок.

Хвилину Андрійко вагався: як-не-як, а це будинок, дах над головою, підлога… Але не рушив з місця. Хлопець раптом відчув, що цей ліс, який здавався безмежним, чужим, сповненим загадкових явищ і привидів, по суті звичайний собі ліс. Що саме тут, у цій покинутій сторожці Радості…

Що було найгірше? Те, що казала Агнешка? Може, її тон, погляд? Чи застереження, щоб саме сюди не ходити, хоча б тебе тягнули силоміць…

Андрійко згадує власне визначення: «Ядро темряви».

Вже кілька годин з ним діються незрозумілі і дуже неприємні речі.

Двічі йому загрожувала смерть, його переслідували дивовижні привиди. Він блукав у країні жаху, яка, виявляється, розташована зовсім близько, під боком.

І тепер він знав, що центром цієї країни, її серцем, ядром темряви, в яку він все більше поринав, є саме ця вимерла садиба.

Тому Андрійко не пішов уперед. Але не встиг він повернутися спиною до цих чорних віконних проваль, як почулися чиїсь обережні кроки. Андрійкове чоло спітніло, волосся піднялося.

Щось посувалося, щось наближалося. Скам'янілий од переляку, Андрійко чекав. Що б там не з'явилося, він має зустріти його віч-на-віч!

Якою довгою стає хвилина, коли її переживаєш саме так, коли вимірюєш її шаленими ударами крові в скронях!

Чого боявся Андрійко? Що могло з'явитися з-за рогу мертвої садиби? Надто багато пережив він цієї ночі, і вже нічого б його не здивувало. Хлопець уже сам не знав, чого йому найбільше боятися. Він тільки дивився в майже суцільну пітьму, ледь-ледь розсіяну близьким світанком.

Кроки наближалися. Щось уже вийшло з-за рогу, йшло на Андрійка! Але він нічого не бачив! Невидимка!

Кроки стихли, потім почулися знову. І тоді Андрійка охопив жах.

Хлопець повернувся і щодуху побіг алейкою вниз. Він мчав через бур'яни, лякаючись кожного свого кроку, тікав і водночас чув, що за ним мчить погоня.

Андрійко добіг до повороту і з розгону впав під ялинки; колючі гілки били по обличчю, але вони й сховали втікача.

Він притулився до землі, мимоволі заплющив очі. І тепер, секунд через десять, по доріжці промчала погоня. Але не було чути ні крику, ні тупоту, ні сопіння. Все в цю жахливу ніч було неправдоподібне.

Щось дуже велике і швидке, наче птах, беззвучно пролетіло біля Андрійка і пропало в темряві, тихо писнувши.

Андрійко довго лежав під ялинками. Серце його завмирало. Тиша була безмежна. Розплющивши очі, він здивувався: було видно, Андрійко пішов, спочатку крадучись, потім певніше. Він ішов, лягав на траву, притуливши обличчя до росяної трави, щоб відігнати втому, і знову йшов.

Поволі, непомітно надходив світанок, але ще не розвиднілось, як на небі невідомо звідки з'явилися сині купчасті хмари. Зірвався різкий холоднуватий вітерець.

Вітерець підіймав хмари, як завісу над сценою, гнав кудись на захід і відкривав декорацію неба для нової дії, ранкової. З-за хмар виринуло ніжне, вгорі сірувато-блакитне, над горизонтом салатове, в одному місці вже рум'яне небо літнього ранку.

Стежка кінчається, починається шлях. Ліс стає густіший, дерева — вищі. Не вагаючись, Андрійко завертає праворуч. Уже зовсім видно. Ліс здається затишним, як варшавська квартира, нічні страхи, наївні, мов казочки для дитини, а дитиною він, звичайно, вже не був.

Біля дороги відцвітають останні голубі китиці люпину. Працьовиті павучки затягнули їх густою сіткою павутини, роса зібралася дрібнесенькими краплинками, меншими за головку булавки. Тому здається, що павутина вкрита інеєм. Ревуть корови. Дорога впирається у ворота. Здивований Андрійко зупиняється. Ворота відчинені, але через ліс тягнеться огорожа з колючого дроту. В рові лежить стовп з заіржавілим надписом: «Verboten» — «Заборонено».

У ранковій тиші пролунав перший за стільки годин людський голос. Це Агнешка знову лає чоловіка за те, що він привіз її на цю прокляту землю.

Ще кілька сот метрів, і Андрійко зайшов у палац. Задер голову. Але цеглина не впала. Куцик розплющив очі, позіхнув і загрозливо промурмотів:

— Ну, почекай! Ми ще поговоримо!

Коли Андрійко прокинувся, сонячне проміння радісним гарячим водоспадом вливалося в кімнату. Хлопець потягнувся з насолодою, пригадавши, що сьогодні неділя, день відпочинку, і косити не треба. Потім повернувся на другий бік, збираючись спати півдня. Погляд його мимоволі впав на руки.

Вони були чорні! Згадка блискавкою майнула в голові. Перед очима одразу постали всі подробиці минулої ночі, починаючи з цеглини та багна і кінчаючи цією неприродною, швидкою і якоюсь тихою погонею. А потім ще погроза сонного Куцика. Вона була дуже неприємна.

Андрійко сів на ліжку і почав спокійно обмірковувати все, що з ним сталося за останній час. Було багато неясного, загадкового, такого, що без речових доказів могло б здатися стороннім людям вигадкою, або, на кращий випадок, галюцинацією.

Але були справи й зовсім явні і все-таки таємничі. Андрійко» зрозумів, що хоч він і повернувся, хоч зараз і день, навколо сонце, люди — небезпека, яка йому загрожувала, не минула.

Хлопцеві раптом здалося, що внизу хтось зайшов у маврітанський вхід. Він думав: «Тип у червоній хустці!» і зрозумів, що й тепер зустріч з ним віч-на-віч була б не набагато приємнішою, ніж уночі в лісі.

І тоді розмова, яка мала відбутися з хлопцями, здалася йому порятунком. Самому важко, треба ще комусь відкрити таємницю. Тільки разом можна буде якось розплутати цю справу.

Якою дурницею здавалася тепер учорашня суперечка з приводу раків,