Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— Але ж це зовсім не те… Не так цікаво. А от якби далеко-далеко в Заполяр'ї жив наш з тобою друг! Чи подруга…

Я вже не вперше пояснював Тимкові, як це чудово мати друзів у Заполяр'ї і листуватися з ними.

А ти, Олю, помітила, що на Зеленій вулиці, де Тимко живе, немає ніякої зелені й жодного деревця? Інша вулиця називається Театральною, а театру на ній немає. Я гадаю, це тому, що їм такі люди придумували імена, які вже бачать наші вулиці —красивими й зеленими. І театр бачать, і стадіон, і Палац культури…

По радіо, в передачі для батьків, розповідали, що всі діти Тимкового віку — це обов'язково «маленькі чомучки» й що вони дуже люблять задавати різні питання. Але Тимко нічого не запитував про наше місто. Ми просто ходили й мовчали. А іноді розмовляли про наше місто.

І про тебе, Олю…

Я сказав Тимкові, що, може, через багато-багато років на тому місці, де зараз ще стоять дерев'яні бараки будівельників, проляже широка вулиця, уся в деревах, може, навіть у соснах. Адже росте навколо нас сосновий бір! І цій вулиці, може, дадуть твоє ім'я. За те, що ти придумала назву нашому місту.

І буде написано: «Вулиця Олі Воронець». На довгій білій табличці… Коли я сказав про це Тимкові, то він зі мною цілком погодився, і по його голосу я відчув, що він навіть не чекав би, а просто сьогодні, не замислюючись, присвоїв би якійсь вулиці твоє ім'я.

— А де ж твоя «Операція МШО»? — запитав раптом Тимко. — Адже ти обіцяв знайти Олю!.. Пам'ятаєш?

У цю мить мені в голову прийшов геніальний план! Я схопив Тимка за руку, закотив очі й вигукнув:

— Зачекай, Тимофію! Зачекай!.. Жодного слова!.. Настав час почати нашу операцію. Я відчуваю на відстані, що тебе чекає зустріч з Олиним посланцем. Чи з «посланкою»! Бо це жінка. Чи, точніше кажучи, дівчинка!..

— Яка дівчинка?

— Не знаю. От бачиш, я починаю шукати Олю ніби… через тебе: адже ця «посланка» хоче з тобою зустрітися!

— А де вона? — сполошився Тимко.

— Поки що не знаю. Але через кілька днів я напружуся і відгадаю це на відстані.

Так я сказав Тимкові, бо мені потрібен був час, щоб виконати свій чудовий план. Тобто він буде чудовим, якщо з нього щось вийде.

Коля

Коля пише Олі

А далі, Олю, було так. Я виклав Білці свій план і сказав їй:

— Ти знову маєш допомогти мені. Ти повинна розіграти роль… як би це сказати… Олиного посланця. Чи, точніше, «посланки»… Хоча такого слова, здається, не існує.

Я вирішив, що обставини, за яких ми з Тимком зустрінемось із твоєю, Олю, «посланкою», повинні бути дуже незвичайні. Я сказав Білці, що ми зустрінемо її на березі річки, там, де за містом одразу ж починається ліс. Я сказав, що вона повинна вийти до нас просто з вечірнього лісу… Білка пропонувала інші незвичайні місця: нашу центральну площу, вестибюль школи, клуб. Я відчув, що вона просто боїться виходити з лісу чи, точніше кажучи, боїться входити туди, бо ж потім треба увійти назад. І тоді я сказав:

— Боїшся, так? Знову боїшся! А ти подолай своє боягузтво. Думаєш, мені легко виконувати Олині завдання? Але ж я виконую! Борюся сам із собою. І виконую. От і ти поборися!

— Гаразд. Я вийду з лісу точно в призначену годину. Тільки напиши про це Олі, гаразд?

І ось я пишу. Білка таки подолала свій страх, і, коли ми з Тимком, перейшовши міст, спустилися до берега річки, вона раптом вигулькнула поміж сосен… Білка з'явилася одразу, бо боялася стояти у зимовому лісі сама. Я попросив її одягнутися для такого випадку якось незвичайно, і вона начепила на голову мамин капелюшок, а поперед себе тримала складену мамину парасольку, ніби тонку шпагу.

Її таємничий вигляд, проте, аж ніяк не подіяв на Тимка, хоча він, як ти писала, надто вразлива дитина. Він одразу весело загукав:

— Це ж Олина Білка! Я її знаю!..

— Зараз це не Білка… — прошепотів я йому в самісіньке вухо. — І якщо ти отак горлатимеш, ми нічого від неї не довідаємось.

«Посланка» зупинилася трохи віддалік від нас і голосом, зовсім не схожим на свій, запитала:

— Хто з вас Тимофій?

Це я навчив її називати Тимка повним дорослим іменем.

— Та що ти, Білко? Ти ж мене знаєш!.. — не втримався Тимко.

— Атож! — шепнув я йому. — Тебе знає Білка. А зараз перед нами фактично інша людина. Запам'ятай це! І не запитуй зайвого. А лишень слухай і запам'ятовуй!

— Слухай і запам'ятовуй! — услід за мною повторила Білка. — У день твого народження ти, Тимофію, знайдеш найнесподіваніше. Це буде Олин подарунок!

— Де знайду? — не втримався Тимко.

— Там, куди злітаються вісті з усіх кінців світу!

— А куди вони злітаються?

— Самі здогадайтесь! Я щезаю…

З цими словами твоя «посланка», Олю, тремтячи від страху (хоч цього, звичайно, не було видно), зникла у лісі.

— Давай наздоженемо її? — квапливо запропонував Тимко. — І змусимо сказати, де зараз Оля! Адже вона повинна знати, якщо вона від Олі прийшла…

— Як це «змусимо»? Катуватимемо її, чи що?

— Я дівчисьок не б'ю, — відповів Тимко. Й одразу ж пожвавішав: — А давай-но простежимо, куди вона піде? Будемо потай йти по її сліду… Гайда! Може, вона просто звідси до Олі рушить? А ми — за нею!

— Стежити? Підглядати?