Читати книгу - "Диво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, – ні! – солодкою маною напливало на Ярослава Забавине лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:
– А геть мені з-перед очей!
До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:
«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твоє і забудь про нарід твій і дім батька твого!
І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.
Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив’яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потузі твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»
Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:
«У пишних шатах поведуть її до царя…»
Заснув князь перед самим світанком і чи й спав, чи й не спав, а ще й не сіріло, розколошкав усіх челядинців і знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки, слухав заутреню, перебирав у голові слова:
«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
Зранку почалася справжня осінь. Між темним небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось мовби в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї, потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, поналивалися всі щонайменші виямки й заглибини, але не радісна прозорість і ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні, а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не викрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учани, мокло під дощем на колись галасливих пристанях-вимолах покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь запізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав по слизьких дерев’яних містках пристані, ловив за поли збайдужілих вантажників, благав, обіцяв, погрожував.
Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зрання велів сідлати коней, у супроводі почту починав об’їзд города. Дощ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев’яні кругляки, що ними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном, коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздців спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхав попереду, на нього не бризкав ніхто, навпаки, його кінь обкупував задніх цілими потоками холодної брудної води, а князеві все нетерпеливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути скрізь, побачити все самому, перевірити, помацати руками, пересвідчитися.
Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його посли і донести до князя Володимира вість про синову непокору й зухвальство, то не лишить Київський Великий князь без відплати й покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо, готуватиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород, з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл, – тож знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись ні перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши сина проти рідного батька, – і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої опіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах не відлучався од князя, завжди був при ньому, ще тоді, як Ярослав вершив свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церкви, прискакавши на цей бік Волхова з далекого Неревського кінця, де мав свій двір, бадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці – пещено білий, червоногубий, а здоров’я в ньому так і двигтіло.
Виходив із церкви князь, був сірий на обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, налиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво», після закриття браузера.