Читати книгу - "Господиня"

— А на Землі тобі сподобалося? Може, оселишся тут?

Я внутрішньо розсміялася з його дитячої віри — ніби в мене ще буде шанс перейти до іншого носія чи бодай прожити ще місяць у теперішньому тілі.

— Земля… вона дуже цікава, — пробурмотіла я. — Але на ній важче, ніж в інших світах.

— Важче, ніж у світі із замороженим повітрям і пазурзвірами? — запитав він.

— По-своєму так.

Як йому пояснити, що Планета Туманів небезпечна лише зовні? Набагато складніше, коли тебе атакують зсередини.

«Атакують», — перекривила Мелані.

Я позіхнула. «Власне, я не тебе мала на увазі. Я лише думала про мінливі емоції, які завжди мене видають. Але ти справді мене атакувала, насилаючи на мене свої спогади».

«Я засвоїла урок», — сухо запевнила вона. Я відчувала, як вона напружилася від усвідомлення, чия рука лежить у моїй долоні. У Мелані наростали емоції, які я не могла розпізнати. Щось схоже на злість, із присмаком бажання та домішкою відчаю.

«Ревнощі», — просвітила вона мене.

Джеб знову позіхнув.

— Щось я геть невихований: цілий день тримав тебе на ногах, а тепер півночі змушую розмовляти. Оце так гостинність! Ти, мабуть, страшенно втомилася. Ходімо, Джеймі, нехай Ванда трохи поспить.

Я почувалася геть вичавленою. День здався мені надзвичайно довгим, і судячи зі слів Джеба, не лише мені.

— Гаразд, дядечку Джеб, — одним легким стрибком Джеймі опинився на ногах і подав старому руку.

— Дякую, малий, — підводячись, кректав Джеб. — І тобі також дякую, — додав він у мій бік. — Такої цікавої розмови я вже давненько не вів… та що там, давненько — ще зроду! Дай голосовим зв’язкам відпочити, Вандо, бо моя цікавість — то штука серйозна. Ага, ось і він. Майже вчасно.

Лише тепер до мене долинули кроки. Машинально я притиснулася до стіни і поповзла у кімнату-печеру. Але під місячним світлом, що всередині виявилося яскравішим, опинилася на видноті.

Дивно: це перша людина, яка з’явилася тут за всю ніч, хоча в коридорі чимало кімнат.

— Вибач, Джебе. Заговорився з Шерон, а потім, здається, задрімав.

Було неможливо не впізнати цей добрий м’який голос. У шлунку завирувало, і я пожалкувала, що так багато з’їла.

— Ми навіть не помітили, Доку, — сказав Джеб. — Чудово провели час. Колись вона розповість і тобі свої пригоди — це просто щось! Але не сьогодні, бо вона геть знесилена. Побачимося вранці.

Лікар розстелив матрац перед входом до печери, так само як це робив Джаред.

— Тримай, — мовив Джеб, кладучи поруч із матрацом рушницю.

— Все гаразд, Вандо? — гукнув Джеймі.— Ти вся тремтиш.

Тіло били дрижаки. Я не відповіла — від жаху горло заціпило.

— Тихше, тихше, — заспокійливо мовив Джеб. — Це я попросив Дока тут повартувати. Не хвилюйся. Док — чудова людина.

Лікар сонно усміхнувся.

— Я не скривджу тебе… е-е-е… Вандо, правильно? Обіцяю. Я лише повартую, поки ти спатимеш.

Я прикусила губу, але й далі тремтіла.

Проте Джебові, очевидячки, здалося, ще все владналося.

— Добраніч, Вандо. Добраніч, Доку, — кинув він і рушив коридором.

Джеймі затримався і стурбовано поглянув на мене.

— Усе гаразд, — запевнив він пошепки.

— Ну ж бо, хлопче, пізно вже!

Джеймі поквапився Джебові навздогін.

Вони пішли, а я стала спостерігати за Доком — раптом він переміниться. Але жоден м’яз на обличчі Дока не ворухнувся, і рушниці Док так і не діткнувся. Витягнув свій довгий скелет на матраці, який був для нього закороткий — ноги так і звисали додолу. Худий як тріска, лежачи він здавався ще тоншим.

— Добраніч, — сонно пробурмотів він.

Певна річ, я нічого не відповіла. Просто спостерігала за ним у тьмяному місячному світлі й рахувала його вдихи та видихи, порівнюючи з ударами пульсу, що барабанив у мене у вухах. Докове дихання ставало дедалі повільнішим і глибшим, і незабаром він тихенько захропів.

Звісно, він міг лише вдавати сонного, але якщо й так, то що я вдію? Намагаючись не шуміти, я навпомацки полізла в кімнату, поки не відчула під собою краєчок матраца. Я заприсяглася, що нічого тут не чіпатиму, але кому стане гірше від того, що я примощуся скраєчку на ліжку? На долівці так твердо й незручно!

Лікареве хропіння діяло на мене заспокійливо — хай як темно навкруги, а так я принаймні знаю, де він.

«Або пан, або пропав», — подумала я і вирішила поспати. Зморена як собака, сказала б Мелані. Мої повіки зімкнулися. Матрац здався мені м’якшим за все на світі. М’язи розслабилися, і я почала занурюватися…

Раптом почулося тихе човгання — в кімнаті, поруч зі мною. Мої очі розчахнулися, і під стелею, залитою місячним світлом, я побачила силует. У коридорі й далі хропів лікар.

Силует був гігантський і безформний.