Читати книгу - "Рогнеда"

І раптом її не стало. Такої могутньої і такої безмежної, правда, в останні роки вона перетворилася на невелике феодальне князівство, що впало в хижі очі туркам-османам, які й забагли її перетворити на свою вотчину. Силою зброї та необмеженого тлуму орд.

Східне християнство не змогло протистояти туркам-мусульманам – безрідні й безхатні загарбники виявилися сильнішими.

5 квітня 1453 року турки почали облогу Константинополя, який до того тисячу років був неприступною фортецею.

Це ж треба! Проти турецької орди, що складалася з 160 тисяч вояків, імператор Костянтин ХI Палеолог зміг виставити лише 7500 солдат (дожилась імперія, докерувались імператори), з яких десь приблизно третину складали найманці-іноземці. Вони не мали бажання воювати і захищати чиюсь там батьківщину, як це й буває серед найманців.

І почалася агонія колись неприступної візантійської столиці. Султан Мехмед II зумів провести свій флот в бухту Золотий Ріг. І хоч штурм для османів закінчився невдачею, але пролом у міських укріпленнях їм таки вдалося зробити. І ще двічі турки були відбиті, але в ніч з 28 на 29 травня 1453 року почався останній штурм. Знову турки були відбиті. Тоді Мехмед кинув на штурм яничар, безжалісних нелюдів-зарізяк. Імператор Костянтин Драгаш відважно бився в перших рядах захисників, але частина нападників захопила підземний хід із фортеці – так званий Ксилопортій – і напала на захисників з тилу. Це вже був кінець.

Костянтин Драгаш, останній імператор Візантії, загинув зі зброєю в руках у тім останнім бою.

30 травня 1453 року о восьмій годин ранку Мехмед II урочисто в’їхав до столиці поверженої Візантії і наказав переробити центральний собор міста – собор Святої Софії – на мечеть…

Захопивши Константинополь, Османська імперія рушила на Європу.

Року 1459-го Папа Римський Пій II зібрав було собор для обговорення Хрестового походу з метою звільнення Константинополя, але похід – крім чергової балаканини – так і не відбувся.

Константинополь став Стамбулом, а Візантія – Туреччиною, і турки звідтоді кажуть, що то їхня «споконвічна земля». І батьківщина, зрозуміло.

Візантійська імперія припинила своє існування, увійшовши до складу Османської імперії. Зникнувши зі світу, Візантія безслідно таки не зникла. Свого часу вона справила величезний вплив на духовно-культурний розвиток східного слов’янства. До історії буде навічно закарбовано: Візантія створила блискучу культуру, вочевидь найблискучішу, безсумнівно, єдину, яка до XI ст. існувала в християнській Європі. Константинополь залишався протягом багатьох століть єдиним великим містом християнської Європи, що не знав собі рівних за розкішшю. Своєю літературою і культурою Візантія справила значний вплив на інші народи. Пам’ятники, що залишилися від неї, і величні твори мистецтва показують нам високий рівень візантійської культури.

І багато сторінок можна помережити словами, що розповідатимуть про той значний вплив, що його справила християнська Візантія на східних слов’ян і, зокрема, на Київську Русь, пославши їй християнство – разом з принцесою Анною…

Анна допомогла християнізувати населення українських земель.

Але самої Візантії не стало.

Анні Романівні пощастило, бо їй не судилося дожити до загибелі її батьківщини.

Правда, у другій половині свого життя вона мала вже й другу батьківщину – Київську Русь, на вівтар якої вона й віддала себе, де народилися її діти і прийшла до неї єдина її любов, але й своєї батьківщини вона не забувала. Як не забувала й Візантія свою принцесу на далекій Русі. І пішла Анна з цього світу впевнена: хоч вона й смертна, але батьківщина її вічна.

Два з чимось століття їй було затишно лежати у спорудженій нею та чоловіком-князем Десятинній церкві в мармуровому саркофазі поруч з любим її серцю князем Русі, але…

Року 1240-го татаро-монголи, захопивши Київ, знищили разом з ним і Десятинну церкву. І хай вони тоді сплюндрували Київ, але ж Київська Русь, на відміну від Візантії, звідки прийшло до нас християнство, не щезла з планети Земля – сьогодні вона зветься Україною.

І разом з українками Анна, княгиня київська, підтверджує слова невмирущої пісні:

У дев’ять неповних рочків, ще, по суті, дитину, Володимир посадив Ярославчика княжити в Ростові. У дев’ять років глава, як би ми сьогодні сказали, області, краю, регіону! Але це було звичним для правлячого князя, сини якого ще малі. Такого малюка силоміць відбирали в матері й відправляли на княжіння – як у заслання.

З княжичем у новий край прибула й добра дружина – вона й наводила там лад та приборкувала тих, хто ще