Читати книгу - "Рибалки"

у світлі, але скоро втрачає крила й падає на землю. Коли мої брати, Ікенна і Боджа, померли, я відчув, що з-над моєї голови зірвали захисний навіс, який завжди прикривав мене, але коли втік Обембе, я упав з висоти, наче метелик, якому в польоті відірвалися крила, і який перетворився на істоту, що більше не може літати, а здатна тільки повзати.

До того часу я ніколи не жив без братів. Я ріс, дивлячись на них, і просто робив усе, як вони, жив життям, що було версією їхнього раннього життя. Я ніколи й нічого не робив без них — особливо без Обембе, котрий, увібравши чимало мудрості двох старших братів і надистилювавши ширшого знання з книжок, зробив мене абсолютно залежним від себе. Я жив із ними й так сильно на них покладався, що в моїй голові жодна думка не могла повністю сформуватися, не пробігши спершу через їхні голови. І навіть після смерті Ікенни й Боджі я жив далі, ніби нічого не сталося, бо Обембе прикрив собою їхню відсутність, пропонуючи відповіді на всі мої питання. Але тепер не стало і його, і я лишився самотньо стояти коло порогу дверей, крізь які до дрожі боявся ступити. Не сказати б, що я боявся жити сам, просто я не знав, як це робити, й не готувався до цього.

Коли я повернувся, наша кімната стояла мертва, порожня й темна. Я ліг на підлогу й плакав, поки мій брат тікав із рюкзаком на спині й невеликою сумкою у клітинку в руці. Темрява над Акуре поволі розсіювалася, а він біг далі, хекаючи й пітніючи. Він мусив бігти, можливо, пришпорений назвою книжки Клеменса Фореля — «Так далеко, куди занесуть мене ноги». Певно, він ступав тихою темною вулицею, поки не досягнув її кінця. Там він міг ненадовго зупинитися на розвилці доріг, на хвильку нездатний вирішити, куди податися. Але, як і Форель, він, певно, піддався страхові бути впійманим, і той страх мусив підживити й розкрутити його думки, наче турбіну, що викидає назовні ідеї. Певно, біжучи, він багато разів перечіпався чи й падав у вибоїни, або заплутувався ногами у палому листі. Може, десь дорогою він виснажився й захотів напитися води. Він, певно, увесь просяк потом і вкрився брудом, але біг далі, несучи в серці чорний прапор страху, з якого частина була страхом того, що стане зі мною, його братом, разом з яким він спробував загасити пожежу, що охопила нашу оселю. І та пожежа у відповідь пригрозила поглинути й нас.

Певно, мій брат ще й досі біг, коли на обрії посвітлішало, а наша вулиця прокинулася від голосів, гучних криків і пострілів, ніби на неї вдерлася ворожа армія. Голоси відгавкували команди й завивали, приклади били у двері, ноги тупали по землі з дикою силою, а руки розмахували зброєю й нагайками. Вони зібралися в одне ціле — півдюжини солдатів — і загрюкали в наші ворота. А коли батько відчинив їх, вони відіпхнули його геть і загавкали, як поранені собаки:

— Де вони?! Де ті неповнолітні правопорушники?

— Убивці! — відрізав інший.

Поки тривало це галасливе виверження, Нкем заплакала вголос, а мати побігла до дверей моєї кімнати й застукала в них, гукаючи: «Обембе, Бенджаміне, прокиньтеся! Прокиньтеся!» Але вона ще не договорила, коли чоботи підтупали ближче й чиїсь голоси перекрили її. Почувся зойк, тоді крик, а за ним звук падіння на підлогу.

— Будь ласка, офіцери, вони не винні, вони не винні!

— Мовчати! Де ті хлопці?

А тоді хтось дико загупав у двері кулаками й чоботами.

— Відчиніть, пацани, або я вам голови повідстрілюю!

Я відімкнув двері.

* * *

Наступного разу я зайшов додому через три тижні після того, як мене вивезли геть, багато днів потому, як я вступив у новий і страхітливий світ, в якому не мав братів. Я повернувся, щоб скупатися. Містер Байо наполіг, щоб наш адвокат, баррістер Біодун, переконав суддю, аби той дозволив, щоб мене привезли сюди й дали принаймні скупатися. Не випустити під заставу, наголошували вони, а дати передихнути. Батько розповів, що мати хвилювалася через те, що я не мився у ванні три тижні. У той час, щоразу як він переказував мені якісь її слова, я з усіх сил намагався уявити, як вона говорить, бо за всі ті три тижні я ледве раз чув, як вона щось мовила насправді. У неї стався рецидив того, що з нею було, коли вмерли мої брати, — її атакували невидимі павуки горя. Але хоч вона й не розмовляла, кожен її погляд, кожен порух руки, здавалось, містив у собі тисячі слів. Я уникав її, бо мене ятрило її горе. Я чув, як хтось сказав — коли померли Ікенна і Боджа, — що матір, котра втрачає дитину, втрачає частину себе. Коли вона піднесла мені до рота пляшку «фанти» перед самим початком другого судового засідання, я хотів потягнутися до неї й щось сказати, але не зміг. Під час засідання вона двічі втрачала самовладання й викрикувала щось чи просто протяжно голосила. Один з цих разів стався після того, як обвинувачення на чолі з дуже темним чоловіком, котрому чорна мантія надавала схожості з кінематографічним демоном, висунув твердження, що ми з Обембе винні у вбивстві людини.

Коли баррістер Біодун навідав мене перед першим слуханням моєї справи, він порадив мені зосередитися на чомусь іншому: на вікні, на поруччі загородки — на чому завгодно. Вартові, чоловіки в коричневих хакі, привели мене на зустріч із ним, моїм адвокатом і батьковим старим другом. Він завжди приходив до нас із усмішками й поважною впевненістю, які мене іноді дратували. Вони з моїм батьком увійшли до маленької кімнатки, де я приймав відвідувачів, а тим часом молодший вартовий запустив секундомір. Те місце мало густий запах, що часто нагадував мені шкільну лятрину — запах застояного лайна. Баррістер Біодун сказав мені не хвилюватися, бо ми виграємо справу. Він також сказав, що на суддю тиснутимуть, бо ми поранили одного з солдатів. Він завжди виглядав упевнено. Але в останній день мого прискореного суду баррістер Біодун не усміхався. Він сидів нахмурений і серйозний. Гама емоцій, що грали на його обличчі, була зерниста й