Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Тоді б Кульбітов повернувся, пробрався у владу і посадив Григорія у в’язницю, – Прокіп неначе думки читав того пана.
– Виходить, уся та історія є безглуздям, але від неї у нашого Гриця розпочався відлік нового життя. Що ж, як Бог дасть, – перехрестилася перед образами. – Літо яке тепле стало, і пшениця знову спіє, а жити нема як…
Розділ 51
– А що, налякалося місцеве керівництво, коли наш воєнний комісар пішов від них, – доповідали Григорію, про що говорять люди на ярмарку. – Тепер чекають неприємностей у будь-яку мить, бо в здібностях колишнього воєнного комісара вони не сумніваються. А то й від вищого начальства перепало. «Навіщо створили потужного ворога, з яким тепер спробуй боротися? – Григорій і на відстані знав, про що говорять не лише в Ізюмі, а й у Харкові при зачинених дверях партійних кабінетів. – Існує безліч методів, як позбутися неугодного, а він ще б нам послужив», – навіть читав їхні думки. Помилився лише в одному: не передбачав, що хтось його умовлятиме, аби він змінив своє рішення. Але зовсім скоро влада червоних одного за одним стала відправляти до нього своїх гінців. Першим з’явився той самий Александров, який і зараз був командиром військового гарнізону міста Ізюма.
– Вертайся, тепер влада хвоста підіжме і не буде такою йоршистою.
– Ні, вже ніколи.
– А може… – видно, без згоди його бувший товариш не міг повернутися назад.
– Ні. Я своє рішення не зміню, – Савонов відчеканив по-військовому.
Другим гінцем був партизанський батя Донбасу Михайло Карнаухов.
– Послухай, друже! Я ж на твоєму боці, ми ж з тобою разом воювали, з одного казанка кашу їли. Трохи провчив їх, і правильно. Більше вони тебе не чіпатимуть.
– Знаю я їх. Вони завжди кажуть одне, а думають інше, тому й не довіряв ніколи. Тримався тієї посади з однієї причини – аби допомагати своєму люду. Можеш так і передати.
– Дорогой Гришенька, самоє главноє нє прінімать поспєшних рєшений. А єсли вже случилось, красіво обиграть сложівшуюся сітуацию і вернуться с поднятой головой, – радила амбіційна Маруся-анархістка, яку теж змусили провідати бувшого воєнкома. – Можеш под руку со мной, – примружувала очі та підсмикувала поділ спідниці, коли закидала ногу на ногу. – Чем не пара, ведь ми с тобой на етом горізонтє відниє і пєрвиє.
– Дякую за такі слова, тільки даремно стараєшся, – він посміхався, бо все ж перед ним була жінка. – Може, колись і повернуся з піднятою головою, тільки не при цій владі.
– А я хотєла ввести тебя в висшеє общество, гдє для тебя открилісь би большиє возможности.
– Про які можливості мова, коли тут усіх комуною додушують.
– То ти мєня і віном не угостиш? – здається, й вона не збиралася повернутися ні з чим.
– Іншим разом, зараз є лише порох.
Вона поїхала від нього без поцілунків, навіть не помахавши рукою. А він повернувся в свою землянку і зітхнув з полегшенням, неначе гора з плечей звалилася. Знав, що після цього більшовицькі комісари оголосять його поза законом, але здаватися не збирався. Швидко звикнувши до знайомого способу життя, муштрував своїх повстанців, аби стали справжніми бійцями, з якими можна було б прийняти будь-який бій, і був задоволений результатами. Поки що вони нападали на ті банди мародерів та дезертирів з Червоної армії, які нещадно грабували місцеве населення. Григорій і раніше з такими боровся, тож ловив їх і зараз на гарячому. Сам був готовий до того, що влада ось-ось розпочне на нього полювання, і не помилився – перший відправлений загін уже шукав його слід. Тільки натрапити на нього не вдалося, Гриць роззброїв тих вояків без жодного пострілу. «Кажіть, нехай ще відправляє, нам і гвинтівок, і гранат знадобиться багато», – відпускав їх на всі чотири сторони, не заподіявши ніякої шкоди. Інколи просто надсилав таким загонам листи з побажаннями успіху. Здається, краще б стріляв та вбивав, ніж насміхається, від чого навіть влада в губернії почала скаженіти.
– Скільки живу, такого року не було – скрізь повстання, – пригадував дядько Іван, розмовляючи з односельцями. – Колись десь один отаман з’явиться та підніме люд, а зараз ні отаманів не перелічити, ні селянських повстань. Воно то добре, що вони є, інакше ми вже б пропали. Як почуєш, що то тут, то там громлять окупантів, знову хочеться до перемоги дожити. Старий Андрон стверджує, що так від Сяну й до Дону – або загинути, або перемогти. А ще каже, що наш отаман Савонов – один із тисячі синів матінки України, котрі ще намагаються щось змінити. Тільки чому кожен на своїй території, а не разом?.. – такого він зрозуміти не міг. – Загинути або перемогти… – повторивши, навіть рукою махнув біля мокрих очей. – Може, й відчувають бідолахи, що програють, але зі свого шляху не сходять. Тримається і наш Гриць – тільки Махно підійде сюди, так він і дасть команду:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.