Читати книгу - "Ангел пригляду"

Рубінштейн кивнув головою, шморгнув носом.

— Дуже втомився. Віриш — сил ніяких немає..

— А оце не годиться… Це недобре. Сили твої нам зараз ой як потрібні.

— Ти про що? — насторожився Рубінштейн.

— Справу не закінчено, розумієш? Зараз найскладніший момент. Або ми їх, або… словом, зараз ти — центральна фігура. Навіть не архістратиг, а ти, брате.

Рубінштейн замотав головою.

— Ні-ні, навіть не проси, не можу.

— Та ну, що це з тобою!

— Я цілком серйозно.

— Слухай, Іване Івановичу… Присядьмо, — Борис роззирнувся, шукаючи стілець, не знайшов, створив з порожнечі м’яку шкіряну канапу, присів сам і потяг за собою Рубінштейна. Той не пручався: присісти — будь ласка, але не більше. Подивився на Бориса — відмова його, схоже, не збентежила. І взагалі він, здається, думав про інше, хмурився, випинав нижню щелепу. Потім знову перевів погляд на ангела і заговорив, дивлячись наполегливо, впритул, трохи спідлоба, як колись на землі:

— Ти мусиш зрозуміти, як це важливо. Для всіх, абсолютно для всіх. І тут, нагорі, і там, — він тицьнув пальцем кудись під ноги. — Якщо зараз ти відмовишся, тоді все, все втратить сенс. За що тоді померли і я, і багато інших, таких самих? Хіба ми не бачили, що справа практично безнадійна? Але ж однаково пішли на це, знаючи, що другого шансу ніхто не дасть, іншого життя не буде. Те саме в минулому, в глибині століть. Такі люди були завжди, і завжди вони усвідомлювали, що їх можуть одним клацанням пальців стерти на порох. І все-таки йшли на смерть. Що, виходить, дарма? Я розумію твій відчай, твою зневіру. Але ж ти навіть не людина, ти ангел і знаєш, що все одно житимеш, хоч би що з тобою сталося. Сьогодні, завтра, післязавтра — завжди, поки існує Всесвіт! А в них було одне-єдине життя, і вони його втратили… Скажеш — усе це тлін, суєта смертних, і безглуздо боротися за добро, справедливість і любов у володіннях Люцифера? Якщо ти й справді так думаєш — що ж, тоді дам тобі спокій. Відповідай!

Рубінштейн мовчав. Тільки зітхав — важко, сумно, зовсім по-людськи. Бо навіщо, здавалося б, зітхати ангелові, якщо він не дихає зовсім?

— Але чому я?

— Тому що ти, лише ти зможеш, — вагомо проказав Борис. — А тепер слухай уважно. Там, унизу, в зоні бойових дій, є один хороший чоловік. Він зараз у комі — снаряд у лікарню влучив, таке… Під крапельницею, звичайно, але шансів у нього нуль. Хіба що який-небудь ангел захоче в нього вселитися…

Рубінштейн мовчав ще кілька секунд. Потім підвів голову, глянув у веселі очі Бориса, у яких читалося знання наперед, і хрипко промовив:

— Пробач. Не можу.

— Це твоє останнє слово? — запитав Борис. Він уже не усміхався.

— Так…

Субота розплющив очі. Сльози душили, не давали дихати… Але він усе-таки зітхнув, зціпив кулаки, яких раніше не відчував.

Потім повільно скосив очі праворуч. Там була порожнеча, позначена білою стіною. Тоді він скосив очі ліворуч і помітив серед білості якусь пляму. Вона була темна, майже чорна. Субота моргнув, став дивитися на неї, чогось чекаючи. І ось нарешті дочекався… У плямі замерехтів, розгорівся райдужний вогонь, вона стала розпливатися; потяглися в різні боки кольорові нитки — і світ поступово почав наповнюватися кольорами, запахами, предметами, відчуттями.

Остаточно прийшовши до тями, Субота виявив, що лежить у ліжку. Усе-таки він мав тіло, але далеко не вільне. Воно було заблоковане — міцні петлі притягували руки й ноги до залізної рами матраца. Праворуч теж стояло ліжко, і на ньому, так само прив’язаний, лежав бородань із чорними циганськими очима. Субота цю людину відразу впізнав, бо бачив її вві сні. Це був панотець Михайло, і він, здається, теж упізнав Суботу.

— Здрастуй, сину, — сказав панотець Михайло.

— Здрастуйте, — обережно відповів Субота.

— От ми й зустрілися. Давно хотів тебе побачити, але все якось не сходилось. Адже нам є про що поговорити…

Субота ще раз оглянув вибілені крейдою стіни.

— Так, — сказав він, — і, схоже, часу в нас тепер буде більш ніж досить. Де ми? У лікарні, в’язниці?

— Гірше. У психлікарні.

— Чому?

— У нас із тобою гострий психоз.

Субота мовчав цілу хвилину.

— Я так і думав, — нарешті мовив він. — Як же я відразу не здогадався! Дивно навіть, що стільки часу ніхто не звертав на це уваги.

Дивне відчуття відвідало його. З одного боку, він відчув полегшення. Отже, вся ця історія — сни, архангел, Діана, хіліарх — привиділася йому, все це маячня хворого розуму. Але, з іншого боку, була в цьому якась гіркота. Немов зрозумівши, що це всього лише галюцинація, він щось втратив. Щось важливе, значне: таке, без чого життя вже не мало такої цінності, як раніше.

Утім, це нісенітниці. Зрештою, якщо божевілля одного скасовує божевілля мільйонів, навіть сам кінець світу, — це не найгірший варіант. Можна потерпіти…

— А навіщо нас зв’язали? Не схоже, що ми буйні.

— Чому не схоже?

— Якби ми були буйні, нас би помістили в спеціальний бокс із м’якими стінами.

— Обидва ми буйні,— запевнив священик. — А щодо боксу… Думаю, ніхто не стане заперечувати, якщо ми розіб’ємо собі голови об стінку. За деяких зусиль можна дотягтися.

Субота глипнув ліворуч, на стіну, — та дійсно була зовсім близько.

— Але навіщо?

— Це просто. Про це ще один ефективний менеджер казав: немає архангела — немає проблеми.

— То ви все-таки архангел?

— У цьому не може бути сумнівів, — твердо відповів панотець Михайло.

У Суботи сумнівів якраз вистачало. Але він не став говорити про них: навіщо турбувати хвору людину? Натомість спитав про інше:

— Чому ж ви тут? Чому не почали Армагеддон, як збиралися?

— Це жертва, — важко промовив панотець Михайло. — Ще одна жертва заради людей…

— Ви принесли себе в жертву? — здогадався Субота.

— Не я… — неохоче пояснив співрозмовник. — А мене.

Говорив він погано, невиразно, губи ворушилися важко. Напевне, йому теж вкололи якісь ліки.

— Це зовсім не ліки, — мовив панотець Михайло занімілими губами. — Набагато гірше… У нас зовсім мало часу, треба поспішати…

Субота зітхнув і відвернувся від нещасного безумця.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів панотець Михайло вже зовсім невиразно. — Помиляєшся… Я розповім усе від самого початку, і ти зрозумієш, не зможеш не зрозуміти. Тільки б устигнути…

Субота, сам того не бажаючи, поглянув на нього. Невдалий кандидат в архангели спрямував зупинений погляд в стелю, силкувався сказати ще щось і не міг. Але стільки болю було в його очах, що Суботі стало шкода. Хай розповість, подумав він, зрештою,