Читати книгу - "Меч Арея"

Адаміс міг би повторити всі ті слова, бо їх було зовсім не багато. Зате Судко надзвичайно балакучій із Остоєм, бо то не лише син Володарів, а й небіж caмого Гатила. Се й дивувало Адаміса. Та він не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останній рік він навчився й дивуватися людям, і дарувати їм їхні дрібні провини...

Коні, змерзлі на холодній мряці, форкали й тріпали головами, загорнені в руді вовняні корзна можі теж із нетерпінням чекали переправи. Сьогодні обідали на поході, не спиняючись, аби встигнути завидна до місця, й од надмірного напруження сили людські були на межі.

— Пливуть, — нарешті озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. — Дві лодді й пліт по собі тягнуть. Усі сядемо, княжичу, — звертався він тільки до Остоя.

— Чи дадуть оті кляті готи хоч по дзбину меду? — озвався котрийсь між, а другий поправив його:

— Не готи вони, лиш такі самі, як і ми.

— Та відаю, — протяг перший. — Але ж віра їхня готська.

— А меду не варять, лиш брагу та пиво, — не став заперечувати другий, однак і погоджуватися не хотілось, бо коли людині холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дідьки попід peбpа штрикати.

За півгодини човни притягли пліт, нарочиті сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних і верхових, поставали й самі, й ті, що були в човні, десятеро небалакучих можів, потягли плота на той бік. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, і веслувальники попопріли, поки нарешті причалили під високою рудою кручею.

— Стежка — гора! — показав їм дорогу один з веслярів коверканою русинською мовою, й мандрівники знову посідали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дісталися його вже перед самісіньким смерком...

Гримільда сиділа в невеликій світлиці й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина — брат уже не цікавився нею років півтора чи й два, відколи поселив її в сьому сільці на добрий день дороги від городу стольного.

— Чого ради? — сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мілада, лужичанка, яку при дворі звали на готський кшталт Мільда.

— Нє вєм, нє вєм, жупаніце... — зацокотіла вона своєю рідною мовою, бо в Брунгільдиному хоромі лужицька була заборонена.

— Відаєш, — одповіла Гримільда. — Відаєш, та мовчиш.

— Пан кроль заповідав привезти тебе, жупаніце. Тут і троє кінників...

Се Гримільда й сама бачила в вікно. Вона так і сказала:

— Виділа-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.

— Уй, пані жупаніце... Вреклася-м не мовити, але... Свати приїхали.

— Свати? До кого?

— Тебе сватають, жупаніце!

— Удовицю? — Гримільда похмуро засміялася й устала. — Хто ж то є?

— Уй, пані...

— Хто, речи?

— Кроль руський...

— Гатіло?

— Он...

— І сам є тут?

— Нє, пані жупаніце. Прислав братового чада, княжича... Остоя. Остоя з товариші.

Гримільда засміялася ще лихіше, ніж допіру, й відповіла;

— Повідай кролеві сьому, що-м уреклася замонж.

Вона відвернулась і більше не глянула на Міладу, хоч скільки та благала й вмовляла її, скільки квиліла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль і пані крольова...

Через день до Гримільди з'явилися нові гості — сього разу молодший брат Огнян-Гагні.

— Збирайся, сестро, — сказав він. — Сам Бугдан Гатіла прислав по тебе. Шана тобі велія буде...

Гримільда примружилася на брата:

— Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?

— Не мов такего, сестро.

— Лжу-м повідала? Речи: лжу?

— Ти, сестро, мені таке речеш...

Гримільда знала, що несправедлива до Огняна, що він у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:

— Всі сте однакові! Всі геть до єдиного: що ти, що тамті браттє!

Огнян-Гагні жалібно поглянув на неї й відповів:

— З ним були-смо приятелі.

Він справді товаришував із Сікурдом, і Гримільда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:

— Речи старійшому, — вона мала на оці брата Гана-Гунтера, короля, — речи му, нехай перше поверне мені те, що згріб по Сікурдові! Йди й речи, коли-с невинний!

Брат Огнян пристояв, хотів підійти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримільда так чужо дивилася на нього, що він не здобувсь на силі.

Коли Огнян-Гагні поїхав, Гримільда дала волю сльозам, тоді ввійшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чім річ. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невістки ні того дня, ні наступного, ввечері ж увійшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:

— Йди...

— Докуд? — стрепенулася Гримільда.

— За Гатілу. Мислила-м і перемислила-м... Іди-таки.

— Се речеш мені ти?

— Йди.

— Мати Сікурдова?

— Сікура венце не буде...

Вона втерла сльозу, але очі в неї були сухі й червоні.

— За тего нехристя? Поганця?

— Йди, Гримо.

— Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не піду. Вреклася-м вірнити Сікурдові.

— Сікура немає...

— Гатіла ж має сто жіні

— То є лжа. Має двох.

— Двох!.. — буркнула Гримільда. — Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пізньої ночі, замовкали тільки тоді, коли ввіходила їхня челядниця, стара Лана. Гримільда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сікурдова мати мовити таке? Як?

Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всі на світі закони честі й крові.

— Йди.

Гримільда почала підозрювати свою свекруху — не інакше, як її підкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося ні в які вузли.

Наступного дня прибув цілий поїзд — і сватовець Великого князя київського Остой, і малий болярин Судко, й домажирич грек Адаміс, і єпископ землі Бургундської Ратарій, і молодший брат Гримільди Гагні, й середульший Горват-Гернот, і слуги та челядники.

— Я-м християнка, — гордовито відповіла Гримільда на заказ княжича Остоя. — Хіба ж личить мені йти по язичникові?

— Русини родичі лужицьким сербам, — відповів Остой. — Ми