Читати книгу - "Вершник без голови"

Відставний капітан мав час, щоб роздивитись усе аж до таких подробиць. Спинившись при виїзді з бічної стежки, він так і стояв там, немов прикутий жахом до землі. Здавалось, і кінь його був нажаханий не менше. Весь тремтячи, він стояв, наче вкопаний, і не зрушив з місця навіть тоді, коли вершник без голови раптом зупинився проти них і його кінь злякано захропів і став дибки.

І тільки коли той гнідий кінь з диким іржанням, на яке враз озвався протяглим виттям собака, що біг слідком за ним, рвучко повернув і поскакав далі прогалиною, — аж тоді Колхаун трохи отямився від жаху і віднайшов мову.

— Боже милосердний! — вигукнув він тремтливим голосом. — Що воно може бути? Людина то чи диявол? Чи то хтось збиткується з мене? А може, весь цей день — тільки жахлива мана? Чи, може, я збожеволів… збожеволів… збожеволів…

За цими не вельми доладними словами відставний капітан спромігся й на дію — хапливу, але досить рішучу. Хоч яка була мета його нічної виправи, він очевидячки відмовився від неї і, круто повернувши коня, подався назад тією самою дорогою. Тепер він скакав куди швидше, ніж доти, і ні разу не спинився, аж поки дістався до свого табору.

Обережно ступаючи, він повернувся до вогнища й ліг на траву серед поснулих пияків. Та йому було не до сну, і він так і пролежав цілу ніч, тіпаючись, мов у пропасниці, і перші промені нового ранку освітили його змарніле, бліде обличчя та глибоко запалі безтямні очі.

Розділ XLVI

ЗВІРЕНА ТАЄМНИЦЯ

На світанку в гасіенді Каса-дель-Корво і навколо неї панувало незвичне пожвавлення.

На подвір'ї юрмилися люди, всі озброєні, але не однаково. Хто мав при собі довгу мисливську рушницю, хто дубельтівку, хто старовинного пістоля чи револьвера, а хто й великого ножа чи навіть томагавка. Так само різнились вони й одягом: там можна було побачити й червоні фланелеві сорочки, й різноколірні куртки, пошиті з ковдр чи цупкого кентуккійського полотна, штани з рудого домотканого сукна чи синьої бавовняної діагоналі, повстяні капелюхи й шкіряні кашкети, грубі чоботи й гетри з оленячої шкури.

Увесь той гурт дужих озброєних чоловіків являв собою досить типову картину, що її можна побачити в прикордонних селищах Тесаху. Ні їхнє грубе вбрання, ні зброя, що була при них, нічого не говорили про мету, задля якої вони зібралися. Навіть якби вони мали щонаймирніші наміри, то все одно були б так само вдягнені й озброєні.

Та їхня мета нам відома.

Багато хто з них їздив на пошуки й напередодні, разом з драгунами. Решта — жителі віддаленх плантацій та мисливці, яких тоді не було вдома, — приєдналися до них лише цього ранку. Загін зібрався більший, ніж напередодні, хоч військові з ним уже не їхали.

Серед усього того цивільного люду була група чоловіків, що могли б утворити окремий загін. Хоч вони й не належали до регулярного війська, проте назву мали трохи подібну. То були так звані «регулятори».[62] Вони не різнилися від інших ні одягом, ні озброєнням, і людина стороння ніколи б не впізнала «регулятора» серед натовпу. Та самі вони знали один одного.

Усі говорили про одне — про вбивство Генрі Пойндекстера, у зв'язку з яким щоразу згадувалося й ім'я Моріса-мустангера. До цього долучали й ще одну тему — оту дивовижну прояву, що постала перед очима шукачів напередодні при заході сонця. Ті, що бачили її, розповідали про неї новачкам.

Дехто, спершу не повірив, вважаючи їхню розповідь за жарт. Та одностайне, й до того ж поважне, свідчення очевидців годі було знехтувати, і всім довелося визнати, що вершник без голови таки насправді існує.

Звісна річ, знов почали пробувати якось пояснити те загадкове явище, й було висловлено чимало різних припущень. Та єдиним більш-менш вірогідним залишалося те, яке висунув ще напереродні один із старожилів: що кінь справжній, а вершник — просто велика лялька.

Але кому й навіщо знадобилось утнути таку штуку — цього пояснити ніхто навіть і не намагався.

Діло, задля якого вони зібралися, не потребувало довгих приготувань. Усі вже були напоготові. Коні чекали поза стінами гасієнди: декотрих тримали за вуздечку плантаторові слуги, а більшість стояли припнуті де трапилось.

Усі знали, куди й чого їдуть, і чекали тільки сигналу Вудлі Пойндекстера, що сам очолив загін. А він тим часом чекав, чи не знайдеться провідника, що знає дорогу на Аламо й міг би довести їх до хатини Мо-ріса-мустангера.

Серед тих, що зібралися на подвір'ї Каса-дель-Корво, такої людини не було. Плантатори, крамарі, адвокати, мисливці, торговці кіньми й рабами і гадки не мали, де шукати ту річку Аламо. Тільки одна людина в окрузі була здатна провести загін куди треба — старий Зеб Стамп. Але Зеба ніде не могли знайти. Він, як звичайно, полював десь у хащах, і послані по нього люди один по одному верталися ні з чим.

Щоправда, була в самій гасієнді жінка, яка могла б показати шукачам дорогу до оселі гаданого вбивці. Та Вудлі Пойндекстер того не знав, і, мабуть, добре, що не знав. Якби хтось бодай натякнув гордому плантаторові, що його Луїза могла б провести його до відлюдної хатини на березі Аламо, його тяжкий сум за втраченим сином поєднався б із пекучим болем за ганебну поведінку дочки.

Останній посланець, що ходив шукати Зеба Стампа, повернувся до гасієнди без нього. Жага помсти не давала чекати далі, і загін шукачів вирушив у дорогу.

Тільки-но вершники віддалилися від Каса-дель-Корво, як ті двоє, що могли б стати їм за провідників, зустрілися в стінах гасієнди.

То не була таємна чи наперед домовлена зустріч. Вона сталася цілком випадково: Зеб Стамп саме повернувся з полювання й привіз до гасієнди частину свого, як він казав, «здобутку», надбаного з допомогою його г несхибної рушниці.

Може, комусь іншому й не випало б того дня побачити молоду господиню, але для Зеба вона, звісйо, була вдома. Навіть сама хотіла поговорити з ним — так хотіла, що напередодні від рана до смерку майже весь час поглядала на дорогу за річкою.

Ось і тепер, тільки-но від'їхав гомінкий загін, вона звернула очі на ту дорогу й невдовзі була винагороджена за своє чекання, бо побачила