Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

що він таке верзе: нічого читати йому мораль, кричав він, строїти тут із себе маму-Терезу, ніби всі в гімні, а вона одна в білому, можна подумати, вона не так само торгує передком, коли їй досить перепихнутися з кимось таким, як P., щоб виграти для каналу транш, який весь піде на її програму, а далі все похерити й лишити іншим за нею вигрібати, — так, так, і нічого на нього так дивитись, нічого корчити тут із себе принцесу, подумаєш, велика зірка, совість нації, блядь, та з нього, щоб вона знала, професіонал нічим не гірший за неї!..

Водички випий, — крізь зуби порадила вона: як у кожної певної своїх чар жінки, вид чоловічої істерики не викликав у неї нічого, крім холодного обридження, а те, що він верз, спершу здалось було таким несосвітенним, що навіть її не зачепило. Свій короткий бурхливий роман із Р. (котрий на той час входив до ради директорів їхнього банку-спонсора) вона давно списала в архів і воліла не згадувати — ні їхніх тяжких, темних любощів, що наливали тіло тупою і якоюсь безрадісною ситістю, як у корови (таке відчуття буває хіба після анального сексу, а з Р. було повсякчас), ані, поготів, найгіршої, фінальної частини — коли вона вже щосили намагалася з ним розв'язатися, а це виявилося зовсім не так легко, як вона гадала: тільки-но Р. занюшив її спорскання, з нього прорізалася агресія, схожа на рефлекс бульдога, якому щось випадає з рота (якось, перехопивши їй руку, з хижим осміхом стис двома пальцями, як лещатами, до синців, і вона потім тиждень мусила носити на зап'ясті тенісний напульсник), — він полював на неї, переймав у найневідповідніших місцях, демонструючи всім довкола своє на неї право власности (знав, що цим дістає її найдужче, і тис на вразливі точки), — підстерігав після роботи, забирав із прийняттів, куди з'являвся з рішучим виглядом чоловіка, що прибув улаштувати сцену (і вона з ненавистю дибала за ним на вихід, як покірна чапля на висотних підборах, щоб потім обрушитись на нього в машині — з гнівною тирадою, з захлинанням цигаркою, класичний побутовий хорорчик…), — і не один іще тиждень по тому, як вона, змучена й засмикана, врешті в нестямі викричала йому серед вулиці все, що про нього думає, та в сльозах утекла в метро (чомусь там їй здавалося найбезпечніше — уявити собі Р. у метро було неможливо!), ба й не один місяць вона боялася, повертаючись увечері додому, вгледіти в темряві коло під'їзду, як сплячого бронтозавра, його «ґранд-черокі» з вимкненими фарами… Її початкове захоплення тим чоловіком, нетривке й чадне, як наслання, було викликане гострим інтересом до незнайомої їй раніше породи мужчин — тих, що обертають великими грішми й від того випромінюють таку непохитну певність, наче обертають земною кулею, — мужчин Вадимового типу: їй здавалося тоді, що вона нарешті зрозуміла Владу. Ніби ступала в її слід, ніби посмертно її вистежувала. Якби не Влада, вона б навряд чи повелася на Р. із такою силою. Влада лежала на переповненому Байковому, до її могили треба було протискатися між чужими, як у вагоні метро до дверей у годину пік, — а Дарина, з розкалатаним серцем і без спідньої білизни, мчала студійною машиною в банк на перемовини (на перемовини шеф тоді щоразу брав її з собою), сідала поруч із P., непомітно для інших знаходила під столом його руку й всовувала собі під спідницю, наслухаючи, з внутрішнім хихотінням і наростаючим збудженням, як міняється його віддих і як він насилу опановує себе, щоб ніхто нічого не завважив (раз, вибравши момент, він вибіг за нею, майже грубо заштовхнув до туалету, кинув грудьми на умивальник і, ввійшовши в неї ззаду, з болем захвату ревнув, як морський котик під час гону: «как-кая женщіна!..»). Це була гра куди азартніша, ніж у казино (куди Р. теж її возив), і їй на перших порах таки добряче зносило стріху — її п'янила легкість власної влади над цим чоловіком, готовим на перший кивок бігти за нею, уткнувшись носом їй у промежину, як пес, і збиваючи по дорозі, як стовпці, всі правила, котрі винесли його нагору, і їй здавалося, що вона відкрила для себе те почуття, котре мусило в'язати і Владу до Вадима, — радість дарувати чоловікові, що вважав себе всесильним, смак свободи, доти йому не знаної. От тільки на тому вся її радість і закінчувалась, — з Р. вона ніколи не почувалася просто жінкою, як це має бути в чесному сексі: просто жінка й просто мужчина, тисячоліттями те саме й щоразу нове, — до такого ступеня свободи Р. ніколи не дійшов. У певному сенсі він як був, так і лишився для неї представником іншого біологічного виду. На перших порах їхні азартні спарювання — у джипі, в нього на дачі (раз навіть у домі в його колеги, в темній кімнаті, освітленій тільки відешником із блимаючою на екрані порнухою) — дурманили її як мало не різновид збоченства, як секс із Кінґ-Конґом чи зі сніговою людиною, хоча нічого такого вже збоченського там, властиво, не було, якщо не рахувати його звички фотографувати її в інтимних позах (вона жартома питала, на кого він збирає компромат, на неї чи на себе, — адже їй то по цимбалах, вона собі вільна спати з ким хоче і в парламент балотуватись не збирається, а Р. без усмішки відповідав: а ти не зарікайся… — лишаючи її з непевною підозрою, що він таки не порнуху клацає, а збирає про всяк випадок на неї досьє, прибирає до рук, і в цьому теж було щось гостро-збудне, порочно-дражливе…). Перелом настав у Голландії, куди вона згодилася з ним поїхати в двотижневу відпустку й щоранку, прокидаючись поруч нього, почувалася, наче всовує голову в мішок, — і ні музеї, ні море, ні чудесний прибережний ресторанчик з омарами, ні рембрандтівське низьке, звідусіль відбите водами фантасмагоричне світло тієї країни з цього мішка не рятували: Р. заслоняв усе — тяжкою, темною масою без продухвин. Одного ранку, вилізши вдосвіта з ліжка й викуривши натщесерце цигарку в відкрите вікно, за яким ніжно світилася з туману мокра луска черепичних дахів, вона ясно збагнула, що треба негайно видаляти цього чоловіка з свого життя — як хворий зуб чи як злоякісну пухлину. Р. був попросту емоційно тупий — утрамбований усередині себе, як суха земля. Такі речі на око не визначиш, по-справжньому це дається пізнати тільки в ліжку. Очевидно, це доля багатьох скоробагатьків, та й усіх людей, що