Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Ну й добре! Джім зовсім вільно пролізе крізь цю діру, треба тільки дошку відірвати.

Том не погодився:

— Це надто просто, як у кісточки грати, і легко, як з уроків тікати. Я сподіваюся, Геку Фінне, що нам пощастить вимудрувати щось складніше.

— Ну, гаразд, — кажу я. — А якщо випиляти шмат стіни, як я зробив того разу, коли мене вбили?

— О, це вже ближче до діла! — зрадів він. — Тут уже є щось таємниче, та й важкенько, мабуть, із тим упоратись, а взагалі добре, — каже, — проте думаю, що ми вигадаємо щось складніше, аби довше поморочитися. Нема куди поспішати. Давай-но добре роздивимось.

Поміж халупою та огорожею, із заднього боку, була невеличка дощана комірчина, що сягала до дашка. Вона була така ж довга, як і халупа, тільки вужча — футів із шість завширшки. Двері — з південного боку, замкнені на колодку. Том пішов до того казана, що мило варити, понишпорив там навколо й приніс залізяку, що нею казанову покришку підіймають; він використав ту залізяку як підойму та й висмикнув одну скобу. Ланцюг упав, ми відчинили двері, ввійшли досередини, запалили сірника й побачили, що комірчину прибудовано до халупи, а дверей між ними нема; і підлоги також нема, і взагалі там нічого путящого нема, — самі лише заіржавілі копаниці, заступи, кайла та поламаний плуг зберігаються. Сірник догорів і ми вийшли звідтіль, встромивши скобу назад, тож на око двері неначе й не відчинялися. Том аж нетямився з радощів. Він сказав:

— Ну, тепер у нас усе як по маслу піде. Ми зробимо тут підкоп для Джіма. Це триватиме щонайменше тиждень!

Після всього подалися ми нарешті до хати; я ввійшов крізь задні двері — там вони не замикалися, треба було лиш за шкіряний ремінець сіпнути; але Томові Сойєру бракувало в тому таємничості, він мусив обов'язково по громовідводові видряпатись. Аж тричі долазив він до половини й щоразу зривався та з'їжджав додолу, а наостанку трохи не провалив собі голови і вже хотів був від того небезпечного способу відмовитись. Проте,' перепочивши трохи, вирішив спробувати щастя вчетверте і таки видерся нагору.

Другого дня схопилися ми вдосвіта та гайда до негритянських хатин, щоб приручити собак і подружитися з тим негром, що годував Джіма, — якщо був справді Джім той, кому носили їжу. Негри саме поснідали й лагодилися йти у поле, а Джімів негр накладав в олов'яну миску хліба, м'яса та ще там якоїсь їжі, і в той час, як усі інші вирушали на роботу, з дому йому надіслали ключа.

Обличчя в цього негра здавалося добродушним, але придуркуватим, а волосся було поперев'язувано нитками в невеличкі жмутики — щоб віднаджувати відьом. Він запевняв, ніби відьми щоночі страшенно допікають йому: якусь ману насилають на нього, і тоді вчуваються йому якісь чудернацькі слова й звуки. Казав, що ніколи досі йому не траплялося, щоб ота погань так довго його мордувала.

Він так захопився, розповідаючи про свої злигодні, що зовсім забув про те, що мав якусь роботу. Том і питає:

— А кому то ти несеш оцю їжу? Собакам?

Негр усміхнувся, і та усмішка розпливлася по всьому його обличчю, наче кола по калюжі, коли кинути в неї цеглину.

— Еге ж, містере Сіде, собаці, — відказав він. — Ох, і ловкий же песик! Чи не хочете глянути на нього?

— Хочу.

Я штурхонув Тома й прошепотів:

— Ти що, збираєшся йти до нього серед білого дня? Адже ж за планом того не мало бути.

— Тоді не мало бути, а тепер — має.

А щоб ти луснув зі своїм планом! Однак я почвалав за ним. У халупі ми спершу нічого не помітили, бо було так темно, що хоч око виколи; але Джім, який і справді там сидів, побачив нас і гукнув:

— Та це ж Гек! Ой матінко моя, тутечки й містер Том? Я знав, що так буде, і заздалегідь був до того готовий.

А проте я не міг уявити, як тепер відбрехатися, а коли б і знав, то однаково не встиг би й ворухнутися, бо хазяїнів негр втрутився й сказав:

— Свят, свят, свят! Невже він знає вас?

Очі наші вже звикли до темряви й тепер добре бачили. Том витріщився на негра і неначе здивувався.

— Хто б то нас знає?

— Як хто? Та оцей же негр утеклий.

— Сумніваюся, щоб він міг нас знати. А з якого б то дива стукнуло тобі таке в голову?

— З якого дива? Та хіба ж він оце зараз не гукнув, що знає вас?

Том відказав на те, немов іще більше дивуючись:

— Диво дивне!.. Хто гукав? Коли гукав? Що саме він гукав? — Потім повертається до мене та спокійнісінько запитує: — Ти чув, щоб хтось гукав?

Звісно, тут могла бути одна лише відповідь, і я сказав:

— Я нічого не чув, ніхто нічого не казав.

Тоді Том повертається до Джіма, лупає на нього очима, наче вперше бачить, та й питає:

— Ти гукав?

— Ні, сер, — відповідає Джім, — я нічого не казав, сер.

— Жодного слова?

— Ні, сер, жодного слова.

— Чи ти нас коли бачив?

— Ні, сер, не пригадаю, щоб я вас коли бачив.

Наприкінці, повернувшися до негра, — а той так і прикипів на місці, вилупивши очі, — Том запитав суворим голосом:

— Чи ти не зсунувся часом з глузду? З якого то дива здалося тобі, що тут хтось гукав?

— Ой лишенько! То ж знову ті кляті відьми, сер. Хоч помирай через них! Просвітку немає від них, сер, вони мене зі світу зженуть. Такого ляку наганяють, що хоч у домовину лягай! Ой прошу вас, сер, не кажіть про те нікому, бо старий містер Сайлас сваритимуть мене; вони кажуть, що тих відьом зовсім немає. Ох, і шкода ж як, що не було їх зараз тутечки! Боженьку ж мій, а якої б вони отепереньки заспівали? Мабуть-таки, що ні в сих ні в тих опинилися б! Годі й казати, так завжди буває: як хто впертий, то, хоч вогню до нього прикладай, — такий твердий та запеклий! Що ти йому не кажи, а він усе своєї править… Ох, і люди ж! Самі не бажають завдати собі клопоту та дійти правди, а коли їм оту правду, як печеню, на