Читати книгу - "Бікфордів світ"

вона – Батьківщина!» – встиг подумати Мика й тут же відчув, як іще глибше зарився ніс гондоли в невидиму воду повітря. Не втримавшись, він упав на дерев'яну підлогу й поповз униз до заскленого носа. Скупчення вогників розступалися перед дирижаблем, і кожна мить наближала ці земні сузір'я міст.

Мика підвівся, схопився за дерев'яний виступ борту. Підтягнувся і, обережно деручись, забрався вище, метрів на два далі від носа. Схопившись міцніше руками за раму, він кинув погляд на ніс і побачив там безпорадно зігнуте тіло Мешканця. Перевів погляд на вогники, які наближались, і тут зрозумів, що може врятувати дирижабль од загибелі, що може продовжити хоч би на час його безпечний політ. І, відпустивши раму, він скотився вниз, придавивши всією масою свого тіла Мешканця до передньої стінки. Мешканець захрипів. «Живий іще», – подумав Мика, простягнув руку до засувки переднього вікна-ілюмінатора і, схопившись за неї, із силою рвонув на себе. Штовхнув раму, і до свисту вітру, що миттєво посилився, додався брязкіт розбитого скла – вікно-ілюмінатор відчинилося назовні, й повітряний потік неймовірної сили вирвав його з м'ясом. У гондолі відразу стало зимно. Вітер, що ввірвався всередину, хльоскав Мику по обличчю невидимим батогом; навіть руки при кожному русі відчували опір повітря. Мика нагнувся, обхопив руками Мешканця і, напружившись, усадив його спиною до себе. Міцніше зчепив руки на його грудях і, ставши навколішки, ще трохи підвів наставника. Почув стогін, облизав обвітрені пересохлі губи, став навпочіпки і, набравши повні легені повітря, різко, мов штангіст, який піднімає штангу, випростав ноги. – А-а… – захрипів Мешканець. Мика несильно штовхнув його вперед. Падаючи, Мешканець упав животом на борт, склався навпіл і, мовби переламавшись, пірнув у зяючу діру ілюмінатора. Перед обличчям Мики майнули підошви його черевиків. Мика затулив обличчя долонями і, втративши рівновагу, звалився на підлогу.

Сльози лилися з очей і капали на підлогу, а у вухах шелестів неголосний голос. «Я живий! – говорив голос. – Я більше, ніж живий! Я відстояв своє право жити!» Над Батьківщиною піднімалося сонце, і його промені поспішали принести пробудження в кожен будинок, у кожне пташине гніздо, в кожен мурашник.

А дирижабль піднімався вище, і єдиний Мешканець, що залишився в його гондолі, дивився на Батьківщину, що розкинулася внизу, й ні про що не думав.

Дирижабль летів назустріч сонцю, що піднімалося.

Політ був приємний.

І не хотілося більше єдиному Мешканцю вниз. Не мріяв він більше про врочисте приземлення, про килимову доріжку та про лаконічні, але великого розміру гасла.

Батьківщина була перед ним як на долоні. І абсолютно необов'язково було опускатися на її землю. Можна і з висоти польоту любити її міцно й бажати їй і її народові добра та благополуччя.

38

Тривала ніч. І десь в її закутках, із усіх боків затиснута щільною темрявою, повільно котилася машина. Вогник кабінної лампочки світив тьмяно, але й цього тьмяного світла вистачило шоферові, щоб помітити сиву волосину, що впала з його голови на рукав гімнастерки. Наблизивши руку до обличчя, він уважно розглянув волосину, потім доторкнувся пальцями до лоба.

«Скільки ж мені років? – думав шофер. – Скільки років цій ночі? Коли все почалось, я був іще молодим і не було у мене зморшок. Коли це почалось, я думав, що все краще у мене попереду, й не поспішав жити». Цокання годинника, сходи та заходи сонця, гавкіт собак або нічне їх виття на повний місяць – усе це було дрібницею, все це повторювалося день у день, і тільки для дітей це зібрання звуків і барв являло деяку цінність – цінність пізнання світу, в який вони вступали. Але минав час, і в метушні буденного життя знецінювались і звуки, й барви, й колишні діти вже прислухалися до інших звуків, придивлялися до інших барв. Людські голоси, розцяцьковані інтонаціями, ставали для них важливішими та приємнішими за неголосне дзюрчання води у струмку, що протікав за будинком.

Так було завжди, але з настанням темряви все відразу зникло. Люди, причаївшись, замовкли, боячись виявити себе в мороці. І ось у тиші, що настала, ці люди, не бажаючи її потривожити, шукали присутність минулого зниклого світу з його звуками та барвами. Але хоч як придивлялися вони – бачили тільки темряву, що оточувала їх, хоч як прислухалися – чули тільки тишу та власне дихання. І знову в думках своїх повернулися вони до дитинства й раділи кожному сну, в якому виникала хоч би частина минулого світу з круговертю його звуків і барв.

Шофер підвів погляд до кабінного «світляка». Примружився. Захотів побачити крізь заплющені очі різнобарвні кола, що виникають після погляду на яскраве світло.

Раптом машину струсонуло – ніби з'їхала вона з високого тротуару на бруківку, – і після цього поїхала машина швидше. Шофер розплющив очі, й миттєво перед ним закружляли яскраві іскри. Заплющившись, він перегнувся й підняв угору важіль ручного гальма.

Машина слухняно зупинилася.

Шофер знову розплющив очі – ті ж іскри світили з темної глибини, тільки тепер вони не мигтіли, як раніше. Кілька хвилин дивився шофер уперед. Знову заболіли очі, й він прикрив їх долонею.

Слабке сіре світло пробивалося крізь нещільно притиснуті один до одного пальці. Звикнувши до цього світла, шофер опустив ліву руку на кермо й побачив попереду в темно-синій глибині яскраві цятки зірок.

– Зірки… – прошепотів він здивовано, – справжні зірки.

Блискучий бісер сузір'їв прикрашав небо. Звідти згори ледве вловиме вухом доносилося дзижчання, й шофер раптом уявив собі, як навколо цих розкиданих по небу зірок кружляють небесні комахи. Кружляють і дзижчать зовсім так, як колись кружляли вечорами мухи та метелики навколо лампочки, що звисала з кухонної стелі. І від цього миттєвого спогаду раптом стало тепліше.

Вийшовши з кабіни, він задер голову до неба й побачив над собою нескінченне зоряне покривало, глибоко-синю парасольку з мільйонами яскраво-жовтих точок. Точки ці переливалися, блимали, ставали то яскравішими, то тьмянішими. Деякі раптом зривалися з місця і, описавши незавершену дугу, гаснули у польоті. У цих миттєвостях, раптових спалахах, у загибелі зірок, що зірвалися в прірву, відчувалося живе дихання Всесвіту. І, стоячи на землі під багатомільярдними тоннами небес і зірок, шофер відчув це дихання і, облизавши сухі потріскані губи, опустився на коліна. «Я вижив!.. – пробурмотів він, і сльози потекли по запалих щоках. – Боже… я все-таки вижив…»

У його мокрих від сліз очах відбивались усе небо та зірки, й одна з них, яка повільно перетинала сузір'я і не збиралася гаснути.

«Я вижив…» – шепотів шофер.

А один край неба