Читати книгу - "Мертвим не болить"

Земля віддалилася, зникла, довкола теплий лагідний простір, у якому прогарчав чийсь голос і стих. Здається, голос щось питав, але Буров не міг зрозуміти, хто і про що питається, оце змушувало його страждати, як і ще одна обставина: навкруги стало темно, і він занепокоївся, як же в темряві спуститися йому на землю з неввімкнутими фарами?

Справді, довкола було темно і холодно, він лежав на землі, це вже точно, але без машини. Його полуторка десь зникла, і чийсь інший голос тихо, зовсім по-земному питався: «Ти живий, га?»

Він хотів сказати, що живий, але не зрозумів, де він і що з ним сталося. Чому він лежить? І хто це поруч? Здається, повинен бути Войцик, з ним же вони поїхали у Мостище... Чого вони їхали у Мостище?.. Ах, забити зрадника. Вони, здається, ще і тепер їдуть, тільки чому так темно і чому він так недоречно розіп'ятий — висить десь на руках, а ноги часом волочаться по листяному долу, ноги ватні, без сили, а під щокою щось тепле, м’яке і пахне людським потом...

Тільки ж куди пропала полуторка?..

...Ах, його полуторка, бита, нещасненька вантажівка марки ГАЗ-АА! Скільки він намучився з нею, скільки його сподівань народилося і перегоріло на цій машині, і як усе недоречно скінчилося...

Про машину він мріяв давно, може, з того осіннього дня, як уперше побачив її на станції, — це приїхали якісь експедитори з Вітебська, і вона стояла біля привокзального скверика, — могутня тритонка на величезних гумових колесах. У її затишній, заскленій кабінці сидів шофер з великими окулярами під козирком; обіпершись на кермо, він позіхав, мабуть, когось чекав. Троє містечкових друзів-гультяїв спершу вглядалися в машину, потім, підійшовши ближче, помацали її тугі гумові колеса, дощаний кузов, підніжку. Дуже хотілось їм подивитися, що в кабінці, але вони боялися дядька шофера, який усе крутив головою та барабанив пальцями по чорному бублику-керму. Миколка Буров не зводив з його обличчя закоханого погляду і, мабуть, тим-таки домігся свого: шофер повернув голову і спитав ліниво, але із жартівливою добротою в голосі: «Що, хочеш піпікнути?» —«Хочу»,— раптом сказав Миколка, і той широко розчинив кабіну: «Ану, залазь сюди». Хлопець із тремтячим серцем скочив на підніжку, шофер посунувся на м'якім сидінні, і він вмостився поруч, обома руками охопивши ковзкий кругляк керма.

Йому уявилося, як вони ідуть — далеко і шпарко, і поруч сяють у захопленні хлоп'ячі погляди, усі шалено заздрять йому. А тут ще шофер каже: «Ану, натисни на оце!» — і показує на чорний гудзичок посеред керма. Миколка натиснув і відразу ж здригнувся від несподіваного рику, що погрозливо виник із залізного нутра машини. Шофер, засміявшись, поплескав його по плечі: «Не лякайся, підростеш — на шофера вивчишся!»

Миколку Бурова того листопадового дня ніби підмінили, автомобіль став його мрією, він пильнував кожну машину на вулиці, хоч їх було мало, і йому ще, може, разів із чотири пощастило бачити їх — переважно на станції, біля вантажного двору. Ще років через чотири, коли він підріс, на машині став працювати дядько Гнат, батько його однокласника Стася, і тут уже Миколка весь вільний час пропадав на садибі друга, пильнував його батька, як той приїздив на обід, і вони мали нетривалу можливість посидіти в теплій, напеченій сонцем, але такій затишній кабінці. Стась не дуже захоплювався машиною, йому подобалися кролики, яких було чимало в їхній повітці і які зовсім не цікавили Миколку. І коли якось улітку дядько Гнат узявся за ремонт своєї тритонки, його першим добровільним помічником став Миколка. Спершу він обтирав від бруду ресори, потім мив у гасі болти та гайки, помагав дядькові Гнатові розбирати задній міст — де ключ потримати, де подати шплінт і шайбу, а то й підлізти рукою туди, де не пролазила рука дорослої людини. Потім вони тиждень порпалися у двигуні, і дядько Гнат пояснював хлопцеві, навіщо потрібні поршні і шатуни і як вони обертають колінчатий вал, як передається його енергія, звідки і куди йде електрика і як вона запалює пальне в циліндрах. Миколка був хлопець тямущий і запам'ятовував усе до дрібниць — дякувати богу, вже вчився тоді в сьомому класі. Правда, потім у тій шоферській освіті настала перерва, — років зо три він робив у ліспромгоспі, зате, призваний на військову службу, відразу ж; попросився в автошколу: сказав командирові, що знає будову автомобіля, треба лише навчитися їздити. Командир трапився добрий, і місяців за чотири молодого червоноармійця Бурова зарахували до автошколи, де він виявив неабиякі здібності і після закінчення одержав шоферські права та по два трикутнички в петлиці. Потім він уже ні про що інше не мріяв, як отримати машину і їздити на ній хоч до скону життя.

У житті, однак, усе сталося не так гарно і не так щасливо, як він мріяв. Після демобілізації повернувся додому, у містечко, але машин у районі було лише чотири, і на всіх сиділи водії. Йому машини не вистачило, і він став чекати. Щоб було із чого їсти хліб і утримувати матір із сестрою, найнявся вантажником у райпо, там він із рік тягав міхи і скрині, вантажив і розвантажував свої і міські машини. Якось навесні тимчасово підміняв на тритонці Хвастовського, коли той захворів і старенька АМО лишилася без водія. Але Хвастовський незабаром одужав, і Буров знов мусив податися на обридлий йому склад, вантажити заготовлену за літо кору лози й крушини. І він чекав, уперто і настійливо, з розпачем і надією, аж поки одного разу під осінь голова райпо Падабед не покликав його в контору і не наказав їхати у Вітебськ на верстатобудівний: робітники-шефи виділили їм вантажну машину. Одержавши документи, Буров, ніби на крилах, полетів у Вітебськ. Із вокзалу на завод він ішов пішки і був сам не свій від радості, не завважив ні міських домівок, ні трамваїв, ні пішоходів, — в уяві сяяла така новенька, зграбна вантажівка, що він готовий був нести її на руках до свого райпо. Звичайно ж, він незабаром поїде на ній по шосе, буде обганяти, доганяти вози, і всі дивитимуться, як хвацько і спритно він керує машиною. Ну, звісно, він не лихач, він не ганятиме машини