Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

того, що ми робимо, і розмовляв з Мод та зі мною про се, про те. Ні він, ні ми не згадували про ту руйнацію, що він учинив. І він більше не наказував мені не чіпати його шхуни. Але я й тепер ще боявся його; сліпий і безпорадний, він весь час наслухався, і, працюючи, я ніколи не підпускав його до себе надто близько — у нього в руках ще була страшна сила.

Тієї ночі, сплячи під своїми неоціненними «ножицями», я раптом прокинувся, почувши його ходу. Ніч була зоряна, і я бачив, як його темна постать суне по палубі. Я виснувався з-під укривал і босоніж нечутно покрався слідом за ним. В руках у нього був струг; він, певне, хотів перерізати гафель-гарделі, які я вже знову приладнав до «ножиць». Він намацав їх руками, але вони були не натягнені. Так стругом нічого не зробиш. Він понатягував гафель-гарделі і, прив'язавши, вже наміривсь їх перепиляти.

— Бувши вами, я б цього не робив, — сказав я нараз спокійно.

Він почув, як клацнув курок револьвера, і засміявся.

— Здорові, Гампе! Я ж весь час знав, що ви тут. Моє вухо не одуриш.

— Брешете, Вовку Ларсене, — сказав я так само спокійно, як і перше. — Але я вже давно жду нагоди спровадити вас на той світ, отож ідіть і ріжте.

— А коли вам бракувало такої нагоди? — глузливо мовив він.

— Ідіть і ріжте, — сказав я вже погрозливо.

— Волію розчарувати вас, — він засміявся, повернувся й пішов геть.

— Треба щось діяти, Гамфрі, — сказала Мод уранці, коли я розповів їй про нічну пригоду. — Поки він буде на волі, можна чекати від нього чого завгодно. Він може затопити шхуну або підпалити її. Взагалі хіба вгадаєш, що він може вчинити? Доведеться його ув'язнити.

— Але як? — спитав я, безпорадно стенувши плечима. — Я не зважуся підійти до нього на досяг руки, а він знає, що, поки його опір пасивний, я його не застрелю.

— Треба знайти якийсь спосіб, — сказала вона. — Дайте мені подумати.

— Один спосіб є, — похмуро сказав я.

Вона запитливо подивилась на мене.

Я підняв кийка, що ним ми били котиків.

— Цим кийком його не вб'єш на смерть, — сказав й. — Але перше, ніж він очуняє, я його міцно зв'яжу.

Мод, здригнувшись, захитала головою.

— Ні, ні. Це занадто жорстоко. Почекаймо ще.

Та довго нам не довелося чекати, все розв'язалося само собою. Вранці після кількох невдалих спроб я нарешті визначив центр ваги фок-щогли і потім трохи вище його закріпив підіймальні талі. Мод поправляла линву на брашпилі й укладала кінець у бухту. При справному брашпилі то була б неважка робота, а так я мусив щосили: напинатись над корбою, аби підняти щоглу хоч на один дюйм. Доводилося часто відпочивати. Сказати правду, я більше відпочивав, аніж працював. Коли вже мені не ставало сили повернути корбу далі, Мод, тримаючи линву однією рукою, другою теж спиралася на корбу і, налягаючи на неї всім своїм легеньким тілом, помагала мені.

За годину обидва блоки зійшлися біля вершини «ножиць». Вище піднімати вже не було куди, а щогла через борт ще не перевалилася. Шпором вона впиралася в планшир лівого борту, а вершок звисав над водою далеко за правим. «Ножиці» виявилися занизькі. Вся моя праця зійшла нанівець. Але я вже не вдававсь у розпач, як раніше. Я переймався дедалі більшою вірою в себе, в можливості брашпиля, «ножиць», талів. Мусить бути якийсь спосіб підняти щоглу, треба тільки знайти його!

.. І саме коли я міркував над цією проблемою, на ют вийшов Вовк Ларсен. Ми завважили в ньому якусь зміну. Виразніше впадала в око непевність і кволість у рухах. Минаючи рубку, він заточився, а дійшовши до краю юта, похитнувся, підніс руку до очей, ніби змахуючи з обличчя павутиння, і скорше звалився, ніж зійшов униз східцями. Спотикаючись, падаючи на руки, він насилу добувся до мисливського кубрика, трохи постояв біля люка, хитаючись на непевних ногах; нараз ноги йому підігнулися, і він, скорчившись, упав на палубу.

— Знову напад, — сказав я Мод.

Вона кивнула головою, і в очах їй засвітився щирий жаль.

Ми підійшли до нього; він, здавалося, був без тями, дихав уривчасто, конвульсійно хапаючи повітря. Мод підняла йому голову, щоб кров відливала, і послала мене до каюти по подушку. Я приніс ще й укривало, і ми вмостили недужого якомога вигідніше. Я намацав його пульс. Він бився спокійно й сильно, був цілком нормальний. Мене те спантеличило і збудило підозру.

— А що, коли він тільки прикидається? — запитав я, ще держачи його за руку.

Мод похитала головою, і в очах її я прочитав докір. Але якраз ту мить його рука вислизнула з моєї і стиснула її, немов у залізних лещатах. Я дико скрикнув з переляку. На обличчі в Ларсена промайнув вираз злостивого тріумфу. Другу руку закинувши мені за спину, він притяг мене до себе.

Мою руку він випустив, але, обхопивши мене поперек тіла, він так скував мені обидві руки, що я не міг ними ані ворухнути. Його вільна рука здушила мою горлянку, і тоді я відчув, яка гірка видима смерть, та ще смерть із власної дурості. Навіщо я зваживсь підступити так близько до його страшних рук? До горла мені, відчув я, дотикалися ще дві руки. То була Мод; вона даремно силкувалася відірвати руку, що душила мене. Нарешті вона облишила цей намір, і мене різонув по серці крик — моторошний крик жіночого переляку й розпачу. Я. вже чув його колись. Так кричали жінки, як потопав «Мартінес».

Моє обличчя було притиснуте до його грудей, і я не міг нічого бачити, але я чув, що Мод кудись хутко побігла по палубі. Далі все відбулося дуже швидко. Я ще не стратив зовсім притомності, мені лиш здалося, що проминула вічність, поки я почув, що Мод біжить назад. І саме тоді Ларсен увесь якось розслабнув піді мною. Повітря виходило йому з грудей, і вони западали під вагою мого тіла. Він болісно застогнав — чи від свого безсилля, чи, може, то був просто тяжкий віддих, не знаю. Рука в мене на горлі попустилась. Я хопив повітря. Його пальці знову стиснули мов горло, але цим разом навіть його нелюдська сила волі не могла подужати кволості. Воля його зламалась. Він знепритомнів.

Мод уже підбігла до нас, коли його рука востаннє ворухнулась і відпустила мою горлянку. Я відкотився вбік і лишивсь лежати горілиць, відсапуючись та мружачись від сонця,