Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

— О, це було б справді щось незвичайне! Якби він уродився в стрия, то це б мене не вразило. Я завше казав, що з них виходять найкращі чоловіки.

— З кого? — запитала принцеса.

— Я пояснив би вашій високості, якби ми бачилися частіше. З вами приємно розмовляти. Ваша високість така розумна! — сказав Шарлюс; йому хотілося пощирувати, але до звірянь справа не дійшла. Ім’я Камбремер йому подобалося; хоча родичів він не любив, але знав, що це одне з чотирьох бретонських баронете, і краще, на що він міг сподіватися для своєї годованки, це старовинне, всіма шановане ім’я, з міцними зв’язками у своїй провінції. Принц був би неможливий, та й небажаний. А це було саме те, що потрібно. Принцеса послала по Леґрандена. З певного часу він змінився зовні, і то на краще. Деякі жінки не зважають на своє обличчя, дбають лише про тонкий стан і не вилазять із Марієнбада. Леґранден прибрав хвацької постави офіцера-кавалериста. В міру того як пан де Шарлюс гладшав і робився все повільнішим, Леґранден ставав усе стрункішим і рухливішим — протилежні якості однієї й тієї самої причини. Леґранденова звинність мала ще й психологічне підложжя. Леґранден одвідував тихі затишки і, не бажаючи, щоб бачили, як він входить і виходить, заскакував туди прожогом. Коли принцеса повела з ним мову про Ґермантів, про Сен-Лу, він заявив, що знає їх віддавна, але сплутав: Ґермантів він знав з чуток, а особисто стикався у моєї тітки з батьком майбутньої пані де Сен-Лу, Сванном, чию вдову й доньку Леґранден, до речі, обминав десятою дорогою в Комбре.

— Я навіть недавно мандрував із братом дука Германського, паном де Шарлюсом. Він сам почав розмову, а це добрий знак, бо доводить, що він не бундючний дурень, не претензійний. О, я знаю, що про нього плещуть! Але я цьому не вірю. Зрештою, приватне життя моїх ближніх не обходить мене. Він справляє враження людини щиросердої, добре вихованої.

Принцеса Пармська згадала про мадемуазель д’Олорон. У середовищі Ґермантів розчулювалися над шляхетним серцем пана де Шарлюса, над тим, як він з властивою йому добротою ощасливив бідну, славну дівчинку. Дук Ґермантський, побиваючись, що в його брата така слава, давав зрозуміти, що цей жест, хай би який гарний, цілком природний. «Не знаю, чи гаразд мене зрозуміють, але тут усе природно», — казав він начебто сумбурно, проте цей сумбур якось принаджував. Його метою було довести, що дівчина — дочка його брата, якого він визнав. Водночас це виправдовувало існування Жюп’єна. Принцеса Пармська підпирала цю версію, аби переконати Леґрандена, що юний Камбремер пошлюбить когось на зразок мадемуазель де Нант, одну з тих нешлюбних дочок Людовіка XIV, якими не гордував ні дук Орлеанський, ні принц Конті.

Ці два шлюби, які ми з матір’ю обговорювали дорогою до Парижа, справили неабиякий вплив на героїв нашої повісті. Передусім на Леґрандена; зайве й казати, що він упав як ураган до палацу пана де Шарлюса, достоту мов у якийсь бур-дей, де ніхто не повинен був його бачити, і водночас, показуючи, який він ще бравий і молодий, бо наші звички невідступно супроводжують нас аж туди, де вони нам уже ні до чого. Майже ніхто при цьому не зауважив, що, вітаючися з ним, пан де Шарлюс усміхався до нього сливе непомітною і ще незбагненнішою усмішкою; ця усмішка була на позір подібна, — хоча насправді це була достеменна її протилежність, — до тих, якими обмінюються двоє бувальців вищого світу, опинившись випадково у поганому закладі (наприклад, у Єлисейському Палаці, де генерал Фробервіль, зустрічаючи колись Сванна, кидав йому іронічний і поро-зумілий погляд, за допомогою якого обидва упізнавали себе, як двоє постійних гостей принцеси де Лом, що легковажно розважаються у президента Ґреві).

Але куди більший подив викликала зміна, яка зайшла в Леґранденовому характері. Уже багато років — відтоді, як малий хлопець проводив канікули в Комбре, — він підтримував стосунки з аристократами, з чого ніколи не мав користі більшої, ніж принагідне запрошення на якесь нудне літнику-вання в тісному колі гостей. Одруження його сестринця раптом поєднало ці розкидані уламки, Леґранден здобув світське становище, якому його давні стосунки, публічно не афішовані, але дуже близькі, надали певної солідности. Старі дами, з якими хотіли його познайомити, заявили, що з двадцяти років він щороку проводив у них на селі два тижні, що гарний античний барометр у маленькій віталеньці — саме його подарунок. Випадково Леґранден потрапив до «груп», де фігурували дуки, з якими тепер поріднився. Отож, він, як тільки посів таке становище у світі, перестав з нього користатися. Не тільки тому, що тепер, коли всі знали, що його приймають, запрошення вже не давали йому задоволення; з двох пристрастей, що боролися в ньому довший час, менш природна, снобізм, поступилася нині місцем перед другою, менш штучною, бо вона все-таки означала щось на зразок повернення — справді кружною дорогою — до його справжньої натури. Безперечно, обидві вони узгоджувалися між собою, і водити козу по передмістю можна, покинувши раут у якоїсь дукині. Але вікове охолодження крови відвертало Леґрандена від уганяння за втіхами і диктувало не покидати дому інакше, ніж з точно визначеною метою; тим паче, що, теж із віком, його природні радощі звелися майже до платонічних, полягали переважно у приязні, у довгих, на кілька годин, розмовах, ведених переважно серед низоти, небагато лишаючи йому часу на великосвітське життя. Маркіза де Камбремер теж утратила цікавість до медових речей дукині Ґермантської. Ця остання, змушена зблизитися з маркізою, зауважила — як це завжди буває, коли ми пізнаємо людей ближче, тобто обдарованих чеснотами, які ми врешті відкриваємо, наділених вадами, до яких починаємо призвичаюватися, — що маркіза де Камбремер відзначалася — особисто я цього не помічав,.— великою інтелігентністю й культурою, які так підкупили дукиню. Але ворожбитські чари принцеси Германської, які вона собі уявляла, одразу розвіялися, коли маркіза відчула, що принцеса шукає її товариства. Вона приймала її радше з обов’язку, ніж з утіхи. Найдивовижніша зміна сталася з Жільбертою, заразом така сама і водночас відмінна проти тієї, яка спостерігалася в жонатому Сванні. У перші місяці Жільберта була щаслива приймати