Читати книгу - "Світло в серпні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Усе довге пообіддя вони товпилися на майдані та перед в’язницею — клерки, нероби та селяни в комбінезонах. Чутки. Ширилися по всьому місті, вмирали й народжувалися знову, як вітер чи пожежа, аж поки в дедалі довших тінях селяни почали роз’їжджатися на возах та запорошених машинах, а містяни рушили на вечерю. Там чутки оживали, знову яскравішали для жінок та інших домочадців за вечерею в освітлених електрикою кімнатах і під гасовою лампою в далеких домівках серед пагорбів. Наступного ж дня, благодатної неквапливої хуторянської неділі, сидячи навпочіпки в чистих сорочках і з ажурними підтяжками, пихкаючи мирними люльками біля сільських церков та на тінистих подвір’ях, де вздовж парканів стояли, немов на прив’язі, запряги та машини гостей, а на кухні жінки готували обід, очевидці вкотре вже оповідали:
«Він схожий на нігера не більш ніж я. А однак позначилася-таки негритянська кров. Ніби навмисно виставився напоказ, щоб його спіймали, як ото виставляється парубок, щоб собі наречену знайти. Він ушився звідти вже тиждень тому. Якби не підпалив будинку, то, напевно, й за місяць ніхто б не дізнався про вбивство. Та й тепер його не запідозрили б, якби не Браун, що торгував віскі для нігера. А той білим прикидався. І торгівлю спиртним, і вбивство — все хотів на Брауна звалити, але той сказав усе начистоту.
А вчора вранці принесло його до Моттстауна. Серед білого дня, в суботу, коли в місті повно люду. Зайшов до перукарні для білих, як ото біла людина, а що на білого скидався, то ніхто нічого лихого й не подумав. Навіть чистильник взуття нічого не запідозрив, побачивши, що він взутий у поношені шкарбуни, завеликі на ногу. Поголили його, підстригли, він розрахувався та й пішов любенько до крамниці. Купив там сорочку, краватку та солом’яного капелюха — і все за гроші, що вкрав у тої жінки, яку закатрупив. Тоді серед білої днини вийшов, неначе пан який, прогулятися вулицею. Сто, тисячу разів люди минали його й не здогадувалися, хто це. Аж тут Голлідей запримітив його, підбіг, ухопив за барки та й питає: „Тебе, часом, не Крістмасом кличуть?“ І нігер сказав, що так. Не відпирався. Взагалі нічого не робив. Взагалі поводився ані як нігер, ані як білий. Ось у чому річ. Тим-то люди й розлютилися. Ще б пак, убивця — і причепурився, вирядився, прогулюється собі містом, немовби кидає усім виклик, замість того щоб критися, ховатися в лісі, ходити брудним і немитим. Буцімто не знає й не відає, що він убивця, ще й нігер на додаток.
Отож Голлідей запалився — авжеж, про тисячу доларів мріє — й заїхав кілька разів нігерові в пику, а той уперше повівся, як нігерові й личить: терпить удари, мовчить, тільки кров пускає, понурий та тихий. Голлідей держить його, репетує, аж тут нагодився стариган — дядечком Доком його прозивають — та й став лупцювати нігера ціпком, поки двоє приятелів стримали старого й відвезли його машиною додому. Ніхто так і не добрав, чи справді він знав цього чорношкірого, чи ні. Пришкандибав і репетує: „Його звати Крістмас?! Ви сказали „Крістмас?““ Пропхався, глянув на нігера та й заходився дубасити його ціпком. Поводився, як ото очманілий чи й божевільний. Довелося тримати його, а він очі закотив, заслинився та гамселить ціпком куди попаде. І раптом узяв та й зомлів. Два хлопці повезли його на машині додому. Жінка вийшла, забрала його в дім, а вони повернулися до міста. Не знали, чому із старим таке сталося, чому він так розхвилювався, коли нігера впіймали. Гадали, що дядечко Док удома оклигає. І ось не минуло й півгодини, а він знову в місті. Геть здурів, кричить на кожного перехожого, всіх боягузами обзиває. Мовляв, не сміють витягти чорного з в’язниці й повісити на місці, без ніяких там джефферсонів. А лице — як у біснуватого, неначе з божевільні втік і знає, що невдовзі його знову туди запроторять. Кажуть, він ще й проповідником був.
Стариган кричав, що має право вбити нігера. Не сказав, звідки це право, сам так розходився, розгарячився, що годі його перебити й запитати. Навколо нього вже й юрба зібралась, а Док кричить, що це йому вирішувати — жити нігерові чи ні. Люди стали подумувати, чи не посадити його у в’язницю, до нігера, але тут надійшла жінка.
Є такі, що тридцять років у Моттстауні живуть, і ні разу її не бачили. Отож не впізнали її, поки не заговорила з чоловіком, бо ж якщо хтось та й бачив її, то тільки біля будиночка в негритянському кварталі, де вони живуть, у халамиді сякій-такій та в капелюсі, що після чоловіка доношувала. А тут вона вбралась, як на свято. Багряна шовкова сукня, капелюшок із пером, в руці парасолька. Підійшла до натовпу, де він галасував на всю горлянку, й озивається: „Юф’юсе“. Старий перестав кричати, глипнув на неї, а ціпок ще зведений, тремтить у руці, щелепа відвисла, слина по ній тече. Жінка взяла його під руку. Люди боялися підійти до дядечка Дока, бо він будь-кого міг би торохнути, причому ненавмисне, сам би не помітив. А вона підійшла, взяла його під руку, відвела до стільця під крамницею, посадила й каже: „Побудь тут, поки я повернуся. Щоб ні з місця не рушив. І припини горлати“.
Він послухався. Куди йому було дітися! Сидить на місці, а вона хоч би раз оглянулася. Всі це зауважили. Може, тому, що ніколи не бачили її, крім як біля дому. Це ж такий навіжений дідок, що кожен добре подумає, перш ніж його зачепити. Хай там як, а всі здивувалися. І гадати не могли,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло в серпні», після закриття браузера.