Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ
Шістнадцята година тридцять хвилин. Всі дивляться в небо, я дивлюся в небо. Дюмюр каже: «Вони не запізнюються». Він уже дістав свого «Кодака», він дивиться в небо, кривить обличчя від сонця. Літак то чорний, то блискучий, він більшає, та гуркіт його такий самий, гарний гучний гуркіт, який любо чути. Я кажу: «Не пхайтеся ж!» Вони всі тут і товпляться за мною. Я обертаюся: вони закидають голови назад, мружаться, вони зелені на сонці, а їхні тіла невиразно сіпаються, мов у безголових жаб. Дюмюр каже: «Настане така днина, коли ми дивитимемося ось так у небо десь у полі, от тільки будемо в хакі, а літак буде „Мессершмідтом“». Я кажу: «Тільки не завтра, духу в них замало». Літак описує кола в небі, він знижується, знижується, торкається землі, піднімається, знову торкається, підстрибуючи, біжить по траві, зупиняється. Ми біжимо до літака, нас п'ятдесят душ, Сарро, зігнувшись удвоє, біжить попереду; з десяток добродіїв у котелках, вивертаючи ноги, біжать моріжком, усі завмирають на місці, літак стоїть непорушно, ми мовчки дивимося на нього, дверцята кабіни ще зачинені, можна подумати, що вони мертві там усередині. Чолов'яга в голубій сорочці привозить трап і приставляє його до літака, двері відчиняються, якийсь чоловік спускається додолу, потім другий, а потім Дальдьє. Моє серце мало не вискакує з грудей. Даладьє піднімає плечі й опускає голову. Сарро підходить до нього, я чую, як він каже:
— Ну як?
Даладьє витягає руку з кишені і робить невиразний жест. Понуривши голову, він іде вперед, тічка кидається навперейми і перекриває шлях. Я не рухаюся, знаю, що він нічого не скаже. Генерал Ґамелен вискакує з літака. Він жвавий, в нього гарні чоботи й бульдожача голова. Він дивиться просто себе молодо і пронизливо.
— Ну, як? — допитується Сарро. — Як, генерале? Війна?
— О Господи! — каже генерал.
В мене пересихає у роті; здохну, їй-богу! Я кричу Дюмюрові: «Вшиваюся, фотографуй сам!» Я біжу до виходу, вибігаю на шлях, гукаю таксі, кричу: «В „Юманіте!“» Водій усміхається, я теж йому всміхаюся, він каже:
— Ну як, товаришу?
Я відповідаю йому:
— Готово! Цього разу вона у них у дупі; вони не змогли ухилитися.
Таксі мчить на повній швидкості, я дивлюся на будинки й перехожих. Люди нічого не знають, вони не звертають уваги на таксі, а таксі мчить крізь них, несучи того, хто знає. Я притуляю голову до дверцят, мені хочеться крикнути їм, що це сталося. Я вискакую з таксі, плачу водієві, чимдуж біжу східцями. Всі тут, Дюпре, Шарвель, Ренар і Шабо. Всі вони в тенісках, Ренар палить цигарку, Шарвель пише, Дюпре дивиться у вікно. Вони з подивом дивляться на мене. Я кажу їм:
— Ходімо, хлопці, гайда униз, моя черга пригощати.
Вони знай дивляться на мене; Шарвель піднімає голову і теж дивиться на мене. Я кажу:
— Готово! Готово! Війна! Гайда униз, тепер моя черга, я ставлю могорич.
— Гарний у вас капелюх, — сказала господарка.
— Правда? — перепитала Флоссі. Вона глянула на себе в дзеркало у передпокої й задоволено сказала: — З пір'їнами.
— О, авжеж, — потвердила господарка. І додала: — У вас хтось є; Мадлен не змогла прибрати в кімнаті.
— Знаю, — відказала Флоссі. — Нічого, сама приберу.
Вона піднялася сходами і пхнула двері своєї кімнати. Віконниці були зачинені, в кімнаті тхнуло ніччю. Флоссі тихенько вийшла й постукала до п'ятнадцятої кімнати.
— Хто там? — почувся хрипкий голос Зу.
— Флоссі.
Зу відчинила, вона була в трусенятах.
— Заходь хутчій.
Флоссі ввійшла. Зу відкинула коси назад, стала посеред кімнати й почала запихати свої здоровецькі цицьки у ліфчик. Флоссі подумалося, що вона повинна голити у себе під пахвами.
— Ти допіру встала? — поспиталася вона.
— Я лягла спати о шостій ранку, — відказала Зу. — Що сталося?
— Піди-но глянь на мого котика, — сказала Флоссі.
— Що ти мелеш, муриночко?
— Піди поглянь на мого котика.
Зу накинула пенюар і вийшла за нею в коридор. Притуливши пальця до вуст, Флоссі запровадила її до кімнати.
— Нічогісінько не видно, — сказала Зу.
Флоссі підштовхнула її до ліжка і прошепотіла:
— Дивися.
Обоє нахилилися, й Зу безгучно зареготалася.
— А нехай йому! — промовила вона. — Та це ж дітвак!
— Його зовуть Філіп.
— Яке ж воно гарнюнє!
Філіп спав, лежачи горізнач; він був мов янгол. Флоссі дивилася на нього з захватом і образою.
— Він ще світліший, ніж я, — сказала Зу.
— Незайманець, — сказала Флоссі.
Зу глянула на неї й захихотіла.
— Був.
— Що?
— Ти кажеш: незайманець. А я кажу: був незайманцем.
— А, звісно ж! Хоча, знаєш, мені здається, він ним і лишився.
— Та невже?
— Він спить з другої години ночі, — сухо сказала Флоссі.
Філіп розплющив очі, побачив двох жінок, які схилилися над ним, зойкнув: «Ой!» і перевернувся на живіт.
— Поглянь! — сказала Флоссі.
Вона відкинула ковдру, з'явилося голе біле тіло. Зу витріщила очі.
— Оце смаколик! — видихнула вона. — Прикрий його, а то я не знаю, що зроблю.
Флоссі легенько провела долонею по вузьких стегнах, тендітних юних сідницях молодика і, зітхнувши, вкрила його ковдрою.
— Дайте мені, — сказав Бірненшатц, — наливки з чорної смородини.
Він опустився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.