Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

— Агов, ви, перм’яки! Ми той! Ми вже тут! По своїх б’єте!

Ми йшли першими: бабуся Стася, мама і я. Стася ледве йшла. Ми взяли її в серединку, і всі тримались одне за одного. Я сама ледве рухалася від голоду і втоми. Коли лунало шурхітливе вищання міни, всі падали. А потім знову йшли. Нас підвели до обриву. Я поглянула вниз. Там липка глина і сніг. Юрочка трясся, хрестив солдат і бурмотів щось на зразок:

— Киш! Киш! Летіть звідси!

Хтось із військових стрельнув короткою чергою з автомата, трохи вище від наших голів. Я злякалась і відчула, що падаю. У мене запаморочилася голова. Мама підтримала мене. А блукаючий осколок у правій нозі прокинувся й різанув зі страшною силою. Стара баба Стася впала на коліна і стала кричати:

— Що ви робите? Ми свої, ми росіяни! Не стріляйте!

Мама стояла мовчки. Солдати засміялись. Той, що був круглий, як колобок, махнув рукою:

— Вільні! Котіться донизу! А додому не смійте з’являтись — у нас тут зачистка!

Ми його послухались. Дійсно покотилися вниз по глині й по снігу. Військовий, той, що лаявся в рацію, крикнув навздогін:

— А щодо розстрілу це ми пожартували.

Ми брели невідомо куди, раз у раз заскакуючи в чужі гаражі від обстрілу. Чоловік, який нас супроводжував, показав нам дім без вікон і дверей, але з міцними цегляними стінами:

— Тут поки що пересидите. За нами інші частини йдуть. У них жорсткіше. Це ми добрі — москвичі, у нас люди навіть із вищих шкіл є!

Він був високий і дуже худий.

Скоро підтяглися наші сусіди. Будинок, у який нас привели, був зовсім порожній. Тільки стояло всередині кімнати одне ліжко з залізною сіткою без матраца і ковдр. Усі по черзі сиділи на ньому решту дня й усю ніч. А я сіла на підлогу і в чергу не влаштовувалась. У мене в кишені виявилося два малесенькі шматочки цукру. Чорні від кіптяви і схожі на вуглинки. Я давно їх зберігала. Хотіла з’їсти перед смертю, думаючи, що вона все одно неминуче наздожене мене, але забула. Засунула руку в кишеню — а вони там. Запропонувала людям, але всі відмовились. Тільки баба Стася взяла. І, вдавившись ними, закашлялась.

Уранці всі рушили шукати інший будинок, цілий і щоб у ньому було на чому спати. Ми не їли. Ні вчора, ні сьогодні. Зате знайшли будинок! Там є двері! Є віконні рами. Навіть кухонний стіл! І диван! Наші обличчя, напевне, освітилися щастям, і всі перестали бурчати. Швидко розбилися на маленькі групи й подалися шукати клейонку, щоб закрити нею віконні рами. Так буде тепліше. Наше полювання було вдалим. Ми принесли інструменти — цвяхи й молоток! Вирішили не розділятися! Триматися всі разом!

Ми зайняли крайню кімнату зі старим зеленим диваном. Виявилось, нас у кімнатці шестеро: я з мамою, бабуся Ніна з хворим онуком, старенька Стася й бабуся Марія з приватного будинку, який згорів на розі. Для Ніни з онуком Юрочкою я і мама відкопали з-під снігу залізну іржаву сітку від ліжка. Ще ми придумали для сітки підпори — цеглини. Хтось знайшов чоловічі черевики й перевзув бабусю Ніну, мокрі ноги якої сильно розпухли. Старій Стасі притягли ліжко, як у лікарні, з високими спинками.

Нам одностайно відступили зелений диван, і ми з мамою зручно розмістилися на ньому. Права нога дуже болить. У мене температура.

Пощастило, що в розбитій шафі за склом знайшлися ліки — аспірин і валідол. Їжі ми не знайшли. Під вечір мені завжди гірше. Узагалі я ходжу нормально, але раптом з’являється різкий, страшний біль, я падаю на сніг і кричу.

22.01.

Аза з Ліною принесли з сусідніх будинків теплі ковдри і спали спокійно. Моя мама посоромилася ходити по чужих будинках. І ми мучилися, мерзли. Я заплакала вранці, не витримавши голоду, і сказала мамі:

— Так із них приклад брати треба! Люди орієнтуються, а ми!

Вона сказала:

— Та нехай, — і знеохочено махнула рукою.

Якісь російські солдати пожаліли нас, дали дві банки своєї пайкової тушкованки. Сказали:

— Усе, що вам потрібне, шукайте самі. Закритих дверей у Ґрозному начебто немає!

Пішли шукати, але нічого не знайшли, крім борошна. До третьої години дня зварили суп із галушками, нарешті поїли! Надвечір хтось виявив трохи рису, хтось склянку макаронів. Ура! Буде макаронно-рисовий суп.

Наш будинок, імовірно, вже згорів, і мамин паспорт теж.

Вовка й Аза десь купили для військових горілку. Це навіщо? Я не зрозуміла. Вовчина дружина тьотя Оля постійно хихотить і шепочеться з солдатами. Каже, що старається заради їжі. Командує всіма, кричить, а сама тягає у свою кімнату чужий кришталь і килими. Наші кімнати розділяє кухня. У другій кімнаті оселилися четверо: Оля з чоловіком, Аза й Ліна. Куди подівся сусід Ніколай зі своєю паралізованою мамою?

Коли нас вигнали на зачистку, ми бачили, як військові витягали матір Ніколая, а він усе повторював, що її не можна чіпати.

У мене болять пальці рук. Учора, коли несли сітку від ліжка для бабусі Ніни, пальці приклеїлися до мерзлого заліза. Рукавиць немає, я забула їх удома на холодильнику.

Сьогодні мама знайшла мішок, а в ньому десь відро-півтора темного борошна! Він лежав у ямі на розі вулиці. Мама взялася нести мішок, а якась чеченка голосно закричала:

— Моє! Віддай! Він лежав біля мого будинку. Я стара! Я не їла три дні!

Мамі стало соромно і жаль бабцю. Вона віддала їй борошно. Як кричав на маму п’яний Вовка!!!

— Я вас не годуватиму! Хто нічого не принесе — їжі не одержить!

Ми мовчали. Знали — винні. Поки шукала дрова, склала вірш:

Морозне 19-те. Це Хрещення.

«Геть з дому всі! Дверей не замикати!

І не тягніть з собою ваші речі!

І ніг своїх не думайте взувати!

Виходьте! Уперед! Без паспорта!

Він вам не треба! Геть! Надвір!»

Ми дивимося — перед нами в масці

Військовий росіянин, командир.

Поліна

23.01.

Вовка п’яний з вечора до ранку і зранку теж. Ніна та її божевільний онук колють і пиляють дрова. Носять їх у дім, роблять запас на випадок обстрілів. Ми з мамою переробили вікно. Ще раз затягли його клейонкою, адже зима, січень, а ми, вважай, на вулиці.

Сьогодні Вовка поставив у кухні залізну піч. Вивів трубу у вікно. Маю надію, що перестануть мерзнути мої обдерті пальці й ноги.

Я ходжу в старому довгому пальті. Я