Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

13

Цього не треба недооцінювати: це ж ми, вільнодумці, самі є втіленням «переоцінки всіх цінностей», запеклої війни давнім уявленням «істинне» та «неістинне» і перемоги над ними. До найвартісніших поглядів доходять найпізніше, але найвартісніші погляди — це вже методи. Всі методи й засади наших сьогочасних учених зневажалися тисячі років, їм самим не дозволялося спілкуватись із «порядними людьми»,— їх уважали «богоненависниками», хулителями істини, «одержимими». Вчені були ніби парії. Проти них повставав увесь пафос людства,— людські уявлення про те, чим має бути істина і яким має бути служіння істині: кожне «ти мусиш» досі було спрямоване проти нас. Об'єкт наших досліджень, наші дії, наша спокійна обережність і сумнів — усе вважалося гідним осуду і зневаги. Зрештою цілком слушно спитати, чи це, часом, не естетичні вподобання так довго тримали людей у сліпоті: вони вимагали від істини живописних ефектів і водночас жадали, шоб вона ще й зачіпала почуття... Наша скромність уже давно суперечила цим уподобанням... О, ми впізнаємо цих божих індиків...

14

Ми перевчилися, ми в усьому стали скромніші. Вже не виводимо людину з «духу» і з «божества», а повертаємо її до тварин. І, на нашу думку, це найсильніша — бо найхитріша — тварина; наслідком цього виступає її духовність. Із другого боку, ми боремось проти пихи, яка ще й сьогодні прагне зіп'ятися на ноги: мовляв, створення людини — це наслідок грандіозного попереднього задуму, вершина тваринного розвитку. Але людина — аж ніяк не вінець творіння, поряд із нею на тому ж шаблі досконалості стоять усі інші істоти... І ми, коли йдеться про людину, стверджуємо таке: проти всіх інших істот людина,— навіть з усім її цікавущим змістом,— найбезпорадніший і найхоровитіший звір, що, збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях. Що ж до тварин, то вперше ще Декарт із гідною поваги сміливістю думки наважився розуміти тварину як machina[7]; вся наша фізіологія пнеться, аби довести це судження. Але, йдучи за логікою і всупереч Декартові, не вирізняймо й людину: те, що сьогодні ми взагалі розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.

Раніше людині як одну з прикмет істоти вищого порядку надавали «нескуту волю», але сьогодні ми відібрали в людини навіть волю, і саме це слово вже не має ніякого сенсу. Старе слово «воля» служить тільки для позначення певної індивідуальної реакції, яка є доконечним результатом спільної дії цілої купи почасти суперечливих, почасти узгоджених подразників: воля вже не «діє» і не «спонукає»... Колись у людській свідомості, в «духові» вбачали доказ високого походження людини, її божественності; щоб удосконалити людину, їй радили, аби вона, немов черепаха кінцівки, втягла свої почуття досередини, урвала спілкування з усім земним, зреклася тлінної оболонки,— і тоді залишиться головне: «чистий дух». Але й тут ми розважили ще ліпше: усвідомленість, «дух» почали вважатися просто симптомом відносної недосконалості організму, спокусою, химерою, хибою, тягарем, який без потреби виснажує нерви,— ми заперечували, що може існувати довершеність, допоки залишається свідомість. «Чистий дух» — це чиста дурниця: коли ми не врахуємо нервову систему й почуття, «тлінну оболонку», то ми прорахуємось: далі немає вже нічого!..

15

Християнство як мораль і релігія ніде й близько не підступає до дійсності. В ньому є цілком уявні причини («бог», «душа», «я», «дух», «нескута» або навіть «скута воля») й вигадані вчинки («гріх», «спасіння», «ласка», «кара», «прощення гріхів»). Спілкування між уявними істотами («бог», «дух», «душі»), вигадане природознавство (антропоцентричне; цілковита відсутність уявлень про природні причини), вигадана психологія (повне нерозуміння своєї природи, тлумачення приємних або неприємних відчуттів, наприклад, стану nervus sympathicus[8] із допомогою знакової мови релігійно-моральної ідіосинкразії: «каяття», «докори сумління», «диявольські спокуси», «присутність господа»), вигадана телеологія («царство боже», «останній суд», «вічне життя»), Й усім на досаду цей цілком вигаданий світ значно відрізняється навіть від вимріяного світу: адже цей останній віддзеркалює дійсність, а вони її фальшують, знецінюють і заперечують. Тільки-но як протилежність поняттю «бог» з'явилося поняття «природа», то слово «природний» стали вживати замість «проклятий»,— увесь той вигаданий світ породила ненависть до природного (дійсності!), він є проявом глибокої огиди до реальності... Але цим усе й пояснюється. Хто ж має підстави всілякою брехнею відвертати від дійсності? Той, для кого вона — страждання. Та якщо дійсність — страждання, то це нещаслива дійсність. Причиною зародження несправжньої релігії й моралі є надмір невтішних відчуттів і обмаль утішних: така несумірність є зародком decadence'y.

16

До такого ж висновку спонукає й критика християнського поняття «бог». Народ, який вірить у себе, ще має свого власного бога. В ньому він ушановує чинники свого процвітання, свої чесноти; свій добробут і силу він відбиває в істоті, до якої за це можна пройматись удячністю. Хто багатий, той прагне роздавати; гордий народ потребує бога, аби приносити жертви... За таких умов релігія — це одна з форм удячності. Людина вдячна сама собі і тому їй потрібен бог. Такий бог повинен мати змогу допомагати і шкодити, бути як другом, так і ворогом,— перед ним схиляються і в доброму, і в злому. Через те ніхто й не відчуває протиприродної потреби каструвати його й перетворювати на бога лише самого добра. Лихий бог потрібен так само, як і добрий: адже своє існування людина завдячує не тільки терпимості й зичливості... Навіщо такий бог, що не знає гніву і помсти, заздрості і глуму, хитрощів і насильства? Що, може, ніколи й не відчув чарівливого ardeurs[9] перемоги і нищення? Такого бога не розуміли б: навіщо він здався? — Але ж тоді, коли народ гине, коли він відчуває, як без сліду зникає віра в майбутнє і надії на свободу, коли покора видається йому доконечною необхідністю, а рабські чесноти — запорукою виживання, тоді він мусить змінити свого бога. Тепер бог стане полохливим, боязким і скромним, почне схиляти до «душевного спокою», до відмови від ненависті, до поблажливості й «любові» до друзів і навіть до ворогів. Він без упину моралізує, заповзає в пустки всяких особистих чеснот, стає богом для кожного, робиться приватною особою, космополітом... Колись він представляв народ, його силу й душу, потяг до влади і загарбань,— а тепер він просто лише добрий бог...