Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Оліверові мов гора з плечей звалилася: він зробив усе, що міг: по допомогу послав, часу не загаяв…
Виходячи замислено за ворота, він наткнувся ненароком на якогось високого чоловіка в плащі.
– У-у, сто чортів! Що це? – скрикнув незнайомий, глянувши на Олівера, й поточився назад.
– Даруйте, сер, я дуже поспішаю додому і не помітив вас, – перепросив Олівер.
– Прокляття! Хто б міг подумати! – пробубонів чоловік і уп’явся в хлопчикове обличчя своїми чорними очима. – Хвороби на нього нема! Всюди, всюди він – у-у, з могили встане, щоб мені тільки світ заступити!
– Вибачте, мені самому дуже шкода, – прошепотів Олівер, вражений диким поглядом незнайомого, – сподіваюся, я вас не зачепив?
– Щоб ти здох! – люто прошипів крізь зуби невідомий. – Якби в мене вистачило мужності мовити одне-єдине слово – від тебе тільки б мокре місце залишилось! Щоб тобі добра не було, щоб на тебе джума напала, заразо! Чого ти тут крутишся?
Пробубонівши це, він кинувся з кулаками на Олівера, але нараз похитнувся і важко плюхнув на землю: страшні корчі скрутили все його тіло, з рота покотилася піна, в нього, очевидячки, почався напад чорної немочі.
Одну мить Олівер нестямно дивився на корчі божевільного (він подумав, що незнайомий збожеволів), а потім кинувся до заїзду по допомогу. Дочекавшись, поки хворого перенесли до хати, він кинувся бігти щодуху додому, щоб надолужити втрачений час; йому було страшно й тяжко на серці; він ніяк не міг відігнати від себе тяжкого враження, що справила на нього чудна поведінка невідомого.
Проте ця подія недовго турбувала його: вдома на нього чекали дуже погані звістки, що витиснули з його голови всі чисто думки про власну особу.
Розі раптово погіршало, і надвечір гарячка перейшла в маячіння; місцевий лікар, прикликаний тимчасово до неї, цілий день вартував край її ліжка. Скоро оглянувши її, він відвів на бік місіс Мейлі й сказав їй, що хвороба її небоги набуває дуже небезпечного характеру і що врятувати її може лише чудо.
Скільки разів зривався Олівер тієї ночі із свого ліжка, сторожко, навшпиньки крався по сходах і, омліваючи, прислухався до кожного звуку в кімнаті хворої. Як він здригався з голови до п’ят, яким холодним потом вкривалося його чоло щоразу, коли чиїсь швидкі кроки порушували тишу цієї кімнати, – йому здавалося тоді, що трапилося те страшне, найстрашніше, чого й збагнути не можна.
О муко, жорстока муко безсилля! Тут поруч тріпоче й б’ється в агонії життя дорогої людини, а ти дивишся на це і рук докласти не можеш, і не поможеш, і не зарадиш нічим! А страшні образи, невблаганні думки, що залазять гадюкою в душу, що від них серце мало не вискочить з грудей і забиває дух… О, та пекуча потреба діяльності, потреба робити щось, аби тільки робити, щоб хоч чимсь утишити біль, відігнати небезпеку, – а натомість цілковита незмога! Як гнітить, як пригноблює душу ця безпорадність, які тортури зрівняються з нею? Де ті думки, де ті зусилля волі, що могли б перебороти її в ці гарячкові хвилини розпуки?
Настав ранок, та в маленькому котеджі стояла мертва, похмура тиша. Розмовляючи пошепки, до двору час від часу зазирали стурбовані обличчя селян, а жінки й діти з слізьми повертались додому. Цілісінький день і довго ще по тому, як впала ніч, Олівер снував по садку, здіймав свої очі до кімнати хворої й здригався щоразу, коли його погляд падав на темне завішене вікно, за яким неначе вже каменем упала смерть. Пізно вночі приїхав містер Лосберн.
– Ох, як тяжко… – мовив він і відвернувся. – Така молода, така люба, укохана… але надії мало…
Знову настав ранок. Сонце сяяло радісно та ясно, так ясно, немов не бачило ані горя, ані злигоднів, ані журби; кожен листочок, кожна квіточка тяглася до його цілющого проміння, все навколо цвіло, жило, раділо, радісний бадьорий гомін здіймався від землі до неба, і серед усієї цієї краси й щастя чисте прекрасне молоде створіння згасало, мов свічка воскова.
Олівер забрався на тінявий цвинтар, присів на зеленім горбочку й почав нишком плакати.
Навкруги було так тихо й хороше, залита сонцем далечінь сяяла такою красою і радістю, пташки так весело щебетали в блакиті, гайворон так вільно ширяв швидкими крилами у небесному дозвіллі – усе навколо дихало життям і радістю так яскраво й переможно, що коли хлопчик підніс до неба свої очі, в нього майже несвідомо промайнула думка, що смерть не сміє прийти в таку хвилину, що Роза не може вмерти, коли все навколо – до останнього жучка, до останньої комашки – живе й радіє, що могила – супутниця холодної, безрадісної зими, а не сонячного запашного літа. Оліверові навіть здавалося, що покрівець створений лише для старих і недолугих і що він не може покривати своєю холодною тканиною молодого прекрасного тіла.
Нараз церковний дзвін сполохав його наївні думки. Дзвін ударив ще і ще раз… він кликав помолитися за померлу. Відчинились ворота, і на цвинтар увійшов гурт селян у жалобі з білими розетками; очевидячки ховали когось молодого. Люди з непокритими головами обступили могилу, і серед них, серед тих, що плакали, була мати – колишня мати. А сонце світило так само яскраво і так само співали пташки…
Повертаючись додому, Олівер згадував, скільки добра зробила йому міс Роза, і всім серцем мріяв, щоб знову настали швидше ті щасливі часи, коли він зможе невпинно крок за кроком доводити їй свою любов і вдячність. Ні, він собі не докоряв: ніколи не був він до неї неуважний або неласкавий, для нього завжди було найбільшою насолодою виконувати кожне її прохання, а проте з минулого перед ним виринала тепер сила випадків, коли він міг би виявити більше уваги… – і як палко каявся він тепер, що не зробив цього тоді. Як чуло й обережно мусимо ми ставитись до наших ближніх, бо в тісному колі тих, що лишаються при житті, кожна нова смерть збуджує марні думки про вже непоправні помилки, про те, як мало зроблено за життя, як багато забуто, як багато не виправлено з того, що ще можна було б поправити. Найгірші з усіх гризот – це марні гризоти, і якщо ми хочемо запобігти цим мукам, то пам’ятаймо про це, поки ще не пізно.
Олівер застав місіс Мейлі в маленькій вітальні; серце йому заніміло, коли він глянув на неї: досі вона ще ні разу не відходила від ліжка небоги. «Чому ж вона тут, що сталося?» – питав він себе,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Олівера Твіста», після закриття браузера.