Читати книгу - "Де немає Бога"

бачив. Страх Господній! Присягаюся, то був найхудіший шмаркач з усіх, хто будь-коли, сидячи у кріслі мого кабінету, розказував, що хоче стати корнербеком. Тоді він розповів, що був найкращим у школі, але скаути не розглядали його як потенційного рекрута через наркотичну залежність.

Білл не вірив у те, що чує.

— Він сам це розповів?

— У мене теж очі на лоба полізли. Проте ти зрозумів мене правильно: пацан вивалив усе, не криючись і не відводячи очей. А потім виклав історію про… е-е… про свого батька. Абсолютно немислиму, на перший погляд, історію, і я… розумієш, я досі не знаю, чи то була правда, але пригадую, що подумав, якщо це таки правда, то пацан більше ніколи в житті не торкатиметься наркотиків. І ще він гратиме. Гратиме так, наче від цього залежить його життя… Я дав йому шанс.

Секунд десять обоє мовчали.

— Ти ж знаєш, Джоше, після такого я від тебе не відчеплюся.

— Знаю, що не відчепишся.

— Що то була за історія?

Джош зітхнув і почав розказувати…

Розповідь тренера Деніелса тривала три хвилини, і то були єдині три хвилини за день, упродовж яких Білл Вентрон не жував олівця. Тренер «Ренегатів» закляк: зморшки немовби закам’яніли, губи злиплися в бліду риску, брови з’їхалися клином, перетворивши обличчя на грізно вищирену маску. Здавалося, навіть час довкола нього зупинився. Увесь світ стиснувся до звуків, що долинали зі слухавки.

Коли Джош закінчив, Білл Вентрон кипів німотним гнівом від усвідомлення того, яким бездарним, нетямущим і сліпим був Деніелс. Утім, коли тренер «Ренегатів» озвався, ніщо в голосі не виявляло його стану.

— Знаєш, де хлопець зараз?

— Уявлення не маю, — відповів Джош. — Напевно, повернувся додому. Він із якогось забутого Богом містечка на заході Міссісіпі.

— Дякую, Джоше.

Білл Вентрон утопив кнопку скидання виклику, а за кілька секунд швидко набрав номер асистента.

— Стіві?

— Я слухаю.

— Знайди мені його.

— Бартона?

— Так. Дізнайся, де він зараз. Зателефонуй йому, я хочу поговорити.

— Так, босе.

— Негайно.

— Я зрозумів.

Білл розірвав зв’язок.

Стіві зателефонував за чверть години.

— Знайшов? — випалив Вентрон.

Запитання прозвучало, наче ляпас.

— Так. Хлопчак після драфту 2014-го повернувся до рідного Віксбурга в Міссісіпі. Працює офіціантом у місцевому «Popeye’s Pizzas». Сьогодні має вихідний, але я дістав номер його мобільного, він зараз на другій лінії. Перемикати?

— Так.

У слухавці клацнуло. Білл затиснув олівець так, що деревина хруснула, дочекався короткого сторожкого «алло» та промовив:

— Брендоне, це Білл Вентрон, головний тренер «Ренегатів». Привіт.

А тоді замовк. За майже сорокарічну кар’єру Білл промовляв такі слова не менше за півтисячі разів. Власне, у словах нічого надзвичайного не було. Вони не мали жодного значення без тих, кому призначалися, тих, хто пожадливо всотував їх на іншому кінці, — здебільшого зневажених, ображених на весь світ хлопчаків, які давно розпрощалися з мрією стати гравцем НФЛ. Білл знав, що вони потребують трохи часу, щоб оговтатися.

Зрештою зі слухавки вилетіло:

— Та ну нахер…

На обличчі тренера не ворухнувся жоден м’яз. За стільки років він уже звик, що реагують вони всі приблизно однаково.

— П’ятого липня у моєї команди починається тренувальний збір у Фоксборо, штат Масачусетс, — сказав Білл. — Думаю, тобі відомо, де це. Я хочу тебе на ньому бачити.

— Я не…

— Сподіваюсь, ти в непоганій формі. Якщо ні, маєш три тижні, щоби підготуватися.

— Я н-не… бляха.

— Ти розумієш, що я називаю словом «підготуватися»? — Білл Вентрон умів смакувати такі моменти. — За сорок років у НФЛ я не знаю жодного вільного агента, якого би двічі запросили до тренувального табору. Ти або потрапляєш до команди, або про тебе забувають.

Брендон Бартон затих. Зі слухавки не вчувалося жодного звуку — здавалося, хлопчак навіть не дихав, — однак Вентрон відчував, що той його слухає.

Вирішивши, що витримав достатню паузу, тренер сказав:

— Фінансові питання обговориш із моїм асистентом, він усе ще на лінії, — а тоді, вже кладучи трубку, хрипко докинув: — До зустрічі, хлопче.

Білл розвернувся обличчям до вікна, витягнув олівець і кілька секунд роздивлявся розжований на тріску незагострений кінець. Два роки. Хлопчак не виходив на поле довгі два роки. Ймовірно, він заплив жиром, розм’як, і тоді все марно, проте якщо ні… В очах промайнув короткий спалах, ніби у маленької дитини в передчутті різдвяних подарунків. Білл умостив потилицю на підголівник і пожбурив олівець до кошика для сміття.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Перерва перед початком 4-ї чверті 51-го Супербоулу

Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося кричати, аби тебе чули.

Білл Вентрон, зсунувши навушники на шию та заклавши за вухо олівець, підійшов до лав, біля яких товклися захисники його команди. Здебільшого стояли, надто знервовані, щоби сидіти. Тренер пробігся очима по зосереджених обличчях і зупинив погляд на невисокій кремезній постаті із двадцять першим номером на грудях. Брендон Бартон відчув, як підібралися його товариші довкола.

— Брендоне, — Вентрон зробив невиразний жест у бік поля, — виходиш.

Хлопець інстинктивно потягнувся по шолом.

— Так, тренере, — слова прозвучали так, ніби він намагався вимовити їх під водою. Брендон подумав, що тренер, мабуть, його не почув і прогорлав: — Так, сер, я готовий!

Зморшки на важкому обличчі Вентрона невдоволено сіпнулися.

— Я не питаю, чи ти готовий. Виходиш проти Ґрейса.

— Так, сер, — Брендон не зразу втямив, — але це-е… — це якийсь жах. Проти Ґрейса? Його завдання — вивести з гри одного з найкращих ресиверів Ліги? Корнербек раптом збагнув, що не в змозі витиснути із себе жодного слова, щелепи неначе розм’якли, голову розпирала порожнеча.

— Щось не так? — Вентрон грізно звів брови.

Не наважуючись зазирнути в глибоко посаджені очі тренера, Брендон сфокусувався на кінчику олівця, що стирчав над вухом, і уточнив:

— Проти Лоуренса Ґрейса?

— У них у команді є ще один Ґрейс?

— Ні, сер.

— То чому перепитуєш?

— Пробачте, сер.

Білл Вентрон повернув навушники на голову, сердито сплюнув і відійшов. Одначе за хвилину, коли суддя подав знак гравцям обох команд готуватися до виходу на поле, знову покликав 21-й номер:

— Брендоне.

Корнербек стояв осторонь — шолом на потилиці — й, затуливши долонями обличчя, безгучно молився. На звук тренерового голосу хлопець провів руками по лиці з такою силою, ніби волів здерти з нього шкіру, й обернувся до Вентрона. Тренер наблизився, і на якусь мить гул, що наповняв повітря, немовби відступив. Вони були одного зросту, тож Бартонові на відміну від інших гравців не доводилося нахилятися.

— Страшно? — запитав Білл.

Брендон одягнув шолом, закріпив фіксатор на підборідді.

— Так, сер. Трохи. Це ж… — хлопець махнув рукою