Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Це було легке запитання.

— У мене ніколи не буде дітей, — сказала я, спокійно та виважено. Марія дала зрозуміти, що мені треба пояснити свою думку. — Це ж очевидно. Я хочу сказати, якщо припустімо, мені пощастить уникнути всіх цих штук, пов’язаних з матусею. Навіть якщо мене це не зачепить, її риси можуть передаватися через покоління. Або… що, як сам акт народження проявляє в людині ці риси? Воно може жити в мені весь цей час, вичікувати…

Вона поглянула на мене серйозно:

— Елеанор, за ці роки я працювала з кількома клієнтами, що мали подібні переживання. Цілком нормально, що ти так почуваєшся. Однак не забувай, ми обговорюємо те, чим ти відрізняєшся від своєї мами, те, як ти робиш інший вибір…

— Але матуся залишається в моєму житті, хоча спливло стільки часу. Це мене непокоїть. Вона погано впливає на мене, дуже погано впливає.

Марія відірвала погляд від записника.

— Хочеш сказати, що ти досі з нею спілкуєшся? — запитала вона, відірвавши ручку від аркуша і тримаючи її в повітрі.

— Так, — сказала я, стиснула пальці й зробила глибокий вдих. — Але я думала про те, що настав час це припинити. Я хочу це припинити. Мені треба це зробити.

Вона поглянула на мене з таким серйозним виразом, який я ніколи ще не бачила на її обличчі.

— Елеанор, я не можу казати тобі, що саме робити. Проте скажу тобі ось що: мені здається, це дуже слушна думка. Але це має бути твоє рішення. Ти завжди обираєш, що робити, — сказала вона надміру спокійно і навіть відсторонено. Скидалося на те, що вона загралася у нейтральність. Цікаво чому.

— Річ у тому, що навіть після всього, що вона зробила, після всього цього, вона все одно залишається моєю матусею. Вона в мене лише одна. А хороші дівчатка люблять своїх матусь. Після пожежі я завжди почувалася самотньою. Краще з будь-якою матусею, аніж зовсім без неї.

Сковтнувши сльози, я помітила, що Марія цілком мені співчуває, розуміє, про що я їй кажу, і слухає мене без осуду.

— Пізніше, — промовила я, почуваючись трохи сильнішою, трохи хоробрішою, відчуваючи підтримку її добрих очей і тиші, — пізніше я все ж таки збагнула, що вона… що вона просто погана. Вона погана людина. Я не погана, і то не моя вина. Це не я зробила її такою, і я не погана, тому що не хотіла мати з нею нічого спільного, тому що почувалася засмученою і сердитою — ні, розлюченою — через те, що вона зробила.

Наступні слова коштували мені зусиль, і, говорячи, я дивилась на стиснуті долоні, боячись побачити будь-які зміни в поведінці Марії Темпл у відповідь на слова, що вириваються з мого рота.

— Я знала, що з нею щось не так. Я завжди це знала, скільки себе пам’ятала. Але я нікому цього не сказала. Тому загинули люди…

Я насмілилася підвести очі й відчула, як моє тіло заповнило полегшення, коли я побачила, що вираз обличчя Марії ніяк не змінився.

— Хто загинув, Елеанор? — тихо запитала вона.

Я зробила глибокий вдих.

— Маріанна, — промовила я. — Маріанна загинула. — Я поглянула на свої руки, а тоді знову на Марію. — Матуся влаштувала пожежу. Вона хотіла вбити нас обох, але загинула тільки Маріанна, а я вижила.

Марія кивнула. Вона не була здивованою. Невже вона вже про це знала? Здається, вона чекала, що я продовжуватиму, але я мовчала. Ми сиділи в цілковитій тиші.

— Це почуття провини, — прошепотіла я. Мені було дуже тяжко говорити, фізично тяжко вимовляти звуки. — Я була її старшою сестрою. І мусила наглядати за нею. Вона була такою маленькою. Я намагалася, я справді зробила все, але цього виявилося недосить. Я не впоралася, Маріє, я все ще тут, і це неправильно. Це вона мала вижити. Я не заслуговую на щастя, я не заслуговую на хороше життя, коли Маріанна…

— Елеанор, — лагідно мовила вона, щойно я заспокоїлася, — почуття провини через те, що вижила ти, а не Маріанна, не можна назвати цілком нормальною реакцією. Не забувай, що ти була лише дитиною, коли твоя мама скоїла цей злочин. Дуже важливо, щоб ти зрозуміла, що це не твоя провина, що ти взагалі ні в чому не винна.

Я знову залилася сльозами.

— Ти була дитиною, а вона дорослою. Це вона була відповідальна за те, щоб доглядати за тобою і твоєю сестрою. Натомість ти зіткнулася з недбалістю, насильством та емоційним приниженням, що призвело до страшних, жахливих наслідків для всіх, хто був до цього причетний. І все це не є твоєю провиною, Елеанор, зовсім ні. Не знаю, чи потрібно тобі пробачати свою матір, Елеанор, — сказала вона. — Але я точно знаю одне: ти мусиш пробачити себе.

Я кивнула крізь сльози. Її слова мали сенс. Не можу сказати, що цілком повірила їй — поки що, — але вони, безперечно, були логічні. А більшого годі бажати.

Висякавшись і не соромлячись гучного звуку, який неможливо порівняти з тими жахіттями, якими я поділилася з психотерапевтом у цій кімнаті, я прийняла остаточне рішення. Настав час попрощатися з матусею.

38

Реймонд наполіг зустрітися після консультації в психолога і піти разом на каву. Я дивилася, як він непоспіхом наближався до мене. Його особлива хода з підстрибуванням сьогодні була доволі милою — я б не впізнала його, якби він почав ходити як звичайний чоловік. Руки він запхав у кишені джинсів з низькою посадкою, на голові сиділа велика вовняна шапка, якої я раніше не бачила. Вона нагадувала шапку, яку міг носити гоблін на ілюстрації до казки ХІХ століття про пекаря, який погано ставився до дітей і дістав прочуханки від ельфів. Ця думка мені сподобалася.

— Усе гаразд? — запитав він. — Я мало не перетворився на крижинку, поки дістався сюди, — сказав він, дмухаючи на замерзлі руки.

— Сьогодні доволі холодно, — погодилась я, — хоча чудово бачити сонце.

— Так і є, Елеанор, — посміхнувся він у відповідь.

Я подякувала йому, що він знайшов час, щоб прийти і побачитись зі мною. Це було дуже мило з його боку, я так йому і сказала.

— Нема за що, Елеанор, — він дістав сигарету. — Чудова нагода вибратися кудись посеред дня. У будь-якому разі приємно поговорити про щось, окрім ліцензій на програмне забезпечення і Windows 10.

— Але ж тобі подобається говорити про програмне забезпечення,