Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Ви не можете… Не можете змусити мене… забути все. Я… Я не готова. Я… Я хочу побачити… Побачити… Ви не можете!

Я кивнув двом зі своїх людей, і ті схопили її міцно й тримали, поки приєднувалися останні електроди. Коли їй під шкіру встромили голку та ввели хімічний коктейль, що мав пом'якшити її рецептори, вона ахнула.

— Я не маю забути! — скрикнула вона. — Скажіть мені, хто ви! Покажіть обличчя!

Я не зробив цього.

— Будь ласка! Вислухайте мене! Ми можемо допомогти вам! Ми робимо це для всіх, для кожного калачакри! Ми змінимо все на краще!

Я кивнув техніку. Товста машина — електронні деталі та крадені технології, які ми провезли дорогами Південної Африки — ожила й загуділа, накопичуючи заряд, який буде пропущено крізь мозок Вірджинії. Вона тремтіла від сліз, а коли накопичувався заряд, розкрила рот, щоб сказати ще щось. Але відбувся розряд, і Вірджинія впала вперед — пуста оболонка, без розуму.

У наступні роки Клубові Хронос доведеться багато дискутувати щодо того, що робити з Вірджинією, але зрештою вони не зроблять нічого радикального. Ту Вірджинію, яка вбила стількох з нас, було знищено, її розум було стерто. Я зробив цей вибір замість них, більше сказати про це нічого.

Розділ 66

Решту свого тринадцятого життя я тихо полював на Вінсента, але марно.

Напевно, після нападу на Клуб Хронос він навмисно поводився тихо, уникав уваги своїх щойно здобутих, бодай і послаблених ворогів. Тим не менш, я не припиняв пошуків, так само як і він, безумовно, шукав мене, і час від часу я натрапляв на його сліди, що вели до дивних місць; це завжди було трохи запізно, завжди на крок або два позаду. Мої заходи щодо секретності були параноїдальні, але Вінсент Ренкіс, напевно, грав у ще вищій лізі. Не знаю, чи було йому так само самотньо, як мені.

Я прожив набагато довше, ніж зазвичай, витягнувши максимум як зі свого тіла, так і з медицини. Нікого не дивувало, що відмивальник грошей хотів мати доступ до найсучаснішого обладнання, а мої лікарі після значних хабарів не питали, чому я, зазнавши удару своїх незмінних хвороб, так жорстко диктував курс свого лікування. Мене здивувало, як легко когось підкупити. Було враження, що навіть хороших людей можна було змінити, якщо дати їм звикнути до думки, що цілком прийнятним є подарувати їм пляшку вина, потім — нову іграшку для їхньої дитини, потім — оплачений день відпочинку для всієї сім'ї, потім — кілька днів відпочинку, потім — членство в гольфклубі, новий автомобіль… і на той час велика маса вже прийнятих подарунків робила відмову від чергового важкою навіть для найкращих з них, і вони вже мали статус морально скомпрометованих пішаків і з точки зору злочинців, і з точки зору закону.

Мей була терпляче відданою до останнього. Її коханець утік у 1976 році, і вона не стала шукати іншого, спрямувавши натомість енергію на написання розлючених листів компаніям з поганою репутацією та на активну підтримку Демократичної партії. 2000 рік ми зустріли в Нью-Йорку, бо обоє були вже занадто слабкі для подорожей, і Мей плакала, як справжня американка, коли у виборах переміг Джордж Буш.

— Усе коту під хвіст! — скрикнула вона.

У 2001-му ми мовчки сиділи й знов і знов дивилися, як падають башти-близнюки — на кожному екрані по всій країні. Мей сказала: «Я думаю купити прапор, щоб поставити його в садку», а три місяці по тому померла. Двадцять перше століття я бачив уперше. Медицина мене не дуже вразила, політика — ще менше, тож у 2003-му, у віці вісімдесят три роки я вирішив, що черговий раунд хіміотерапії нічим не допоможе, і що протибольові засоби, від яких у мене вже були психологічна та фізіологічна залежності, лише погіршують мій розум. Я заповів одну половину свого статку благодійній організації, якій найбільше довіряла Мей, другу — будь-якому калачакрі, який зможе її знайти, і одного холодного жовтневого вечора прийняв завелику дозу.

* * *

Гадаю, має існувати дослідження того, як наркотична залежність впливає на наступні життя. У тринадцятому житті я помер абсолютно залежним від медикаментів широкого профілю, і дотепер питаю себе, чи не триває їхній вплив на мої тіло та розум досі. Я знаю, абсурдно припускати, що якась подія в 2003-му може мати наслідки в 1919-му, але одного дня я за згоди пацієнта залюбки досліджу психологію калачакри-дитини, який минулого життя помер від наркотичної залежності; перевірю, чи є якісь помітні наслідки.

Чи були якісь наслідки у моєму чотирнадцятому житті, я не знаю, бо моя свідомість як завжди повернулася до мене лише через кілька років після народження. Упродовж цього дитинства я не намагався зв'язатися з Клубом, обмежившись базовими навичками молодого уробора: крадіжки, маніпуляції, використання спортивних результатів для здобуття грошей, коли в тих була потреба. Якщо чесно, я досі був рішуче налаштований не впадати в очі, і не намагався ані втекти, ані шукати Вінсента, а працював натомість підмайстром Патрика Оґаста на території маєтку; так само, як я робив це багато життів тому, ще коли в моєму існуванні не було Клубу Хронос. У 1937 році я подав запит до Кембриджу на отримання стипендії для вивчення історії, зваживши, що за такої кількості уроборів, що втратили пам'ять, і за такого занедбаного стану Клубу Хронос, знання минулого та, ще важливіше, способів його дослідження можуть допомогти мені знайти закономірності в подіях, які я зможу зв'язати з Вінсентом. Коли я отримав місце в Кембриджі, Г'юни були просто приголомшені, не в останню чергу через те, що Клемент, мій одутлий кузен, отримав відмову, що в ті часи для людини його статку було майже неймовірним. Моя бабуся Констанс мало не вперше в цьому житті викликала мене до себе.

У тому, як до мене ставляться Г'юни, є певні повторювані сценарії. Більшу частину моїх життів мій біологічний батько Рорі ігнорував мене так, неначе я був якоюсь сороміцькою хворобою, чимось, що начебто і є частиною тебе, але з іншими про таке не говорять. Моя тітка Олександра виявляла обережну цікавість, приховану за маскою респектабельності; Вікторія ігнорувала всіх, ким не могла скористатися, а я був саме таким; а моя бабуся Констанс активно цуралася мене, але водночас регулярно була тією, хто приносить погану новину. Якщо мої дії були якимось чином ганебними — а за тих часів позашлюбному синові