Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

натомість збагачується фактура світу: Аліса пливе крізь мерехтливий пейзаж, де кольори, доти вицвілі на сонці, знову набувають яскравої, майже неприродної глибини. Поля під нею — це м’яка смарагдово-золота ковдра, а живоплоти між ними квітнуть шипшиною, деревієм, кропивою і жимолостю, пахощі змішуються і здіймаються вгору, доки п’янкий запах не сягає Аліси, від чого її відносить до ріки, що сріблом плине серед темно-зелених мурів гаю.

Аліса тішиться, їй солодко пливти на вітрі, як пуху чортополоха, з одного місця на інше — ось її оповиває дим із її ж котеджа, ось вона висить над великою фермою й милується каштаново-бронзовим пір’ям півня. Світ розгортається навсібіч, скільки сягає око. Серце в Аліси переповнене. Коли вона вертається поглядом до матеріальної Аліси, яку покинула далеко внизу, зринає думка: «Господи, — думає моя прабабця в небесах, — та ж я неправильно живу!».

Із цими магічними словами вона знову прискорюється й віддаляється від землі у розріджене осяйне повітря, що у височині темніє до кольору індиго.

Аж раптом звук вертається у світ, нав’язується Алісиній свідомості. До неї долинає монотонне трісь-трісь підвіски старого воза і стукіт копит коней, які повільно чвалають висохлою дорогою. За кілька секунд джерело звуку з’являється на видноколі — у сновидному пейзажі прозирає віз, навантажений якимись загадковими предметами. Аліса роздратовано стежить за рухом цього дивного і нав’язливого двовимірного силуета на вершині пагорба, а той рішуче просувається дорогою, що зміїться схилом і врешті неминуче виведе до котеджу.

І справді, віз збочує від вершини і рушає навпростець. Довкілля починає блякнути. Алісині діти також зауважують воза й завмирають, тихо спостерігаючи, як той проминає велику ферму й невблаганно котиться до їхнього котеджа. Візник піднімає капелюха, вітаючись із хлопчиками, але ті лише кривляться у відповідь. Віз в’їжджає у відкриті ворота, сколочені із п’яти жердин, і звертає у двір. Ада підводиться, налякана й зацікавлена, умить збайдужівши до дитини-ляльки, і та падає на землю.

Аліса одразу розпізнає загрозу. Вона відчуває, що її намагається засмоктати назад у тіло, й опирається, міцно заплющивши очі й зосередившись на тому, щоб поринути назад у тишу, але дитя під кухонним столом, про яке ми геть забули, саме тієї миті гатить себе по пальцю дерев’яним молотком (між іншим, це таки хлопчик) і видає крик, від якого кров холоне у жилах — від такого й мертві встали б із могил, не кажучи вже про матір, яка вмить повертається зі своїх мандрів поза тілом.

Його брати з галасом мчать у дім, аби перевірити, чи пролилася кров, на дворі підхоплюється й починає валувати, як шалений, пес, а дитина у люльці в куточку кухні, якої ми навіть не помітили, рвучко прокидається і додає до какофонії власну арію.

Бідолашна Аліса розуміє, що життя знову її засмоктало — ось повз неї промайнуло небо, блакитне, як крило сойки, і чорнобривці кольору розплавленого золота, а тоді її знову жбурляє об кухонний одвірок. Бах! Невидима крихітка Нелл копає її, солідаризуючись із зарюмсаним дитинчам під столом, а коли Аліса підхоплює сина і пробує заспокоїти, він запускає пальці їй у волосся й відриває від блузки три рожеві скляні ґудзики.

Нарешті галас сягає кульмінації: віз закочується у двір, і пес заходиться в істериці. З воза зіскакує й рушає до прочинених дверей цибатий чолов’яга, вбраний у старосвітський сюртук: чимось невловно схожий на Едгара Аллана По, із гачкуватим носом і меланхолійними жестами, він невловно скидається на іноземця. Він скидає капелюха театральним широким жестом і низько вклоняється.

— Мадам, — заявляє він, випроставшись, — Жан-Поль Арман до ваших послуг.

Він, звісно, фокусник, а загадкові предмети на возі — це реквізит: складаний задник із середземноморським пейзажем, кунштовний мідний вазон із пальмою з цупким бавовняним листям, оксамитові завіси, химородна камера — тільки шезлонг не він привіз, а витягли на задній двір Ада з Лоренсом.

— Тут світло краще, — пояснив він.

— Заплатите аж тоді, коли я повернуся з фотографіями, — так він здолав спротив Аліси, яка у нападі невластивого їй оптимізму вирішила, що й справді якимось чудом добуде гроші. Тож дітей відмили, причесали й перетворили на нових людей. Альбертові (малому з-під столу) містер Арман дав льодяника з ячмінного цукру, і сльози де й поділися — фотограф завжди мав цукерки напоготові, щоб переконати малих упертих моделей. Він сфотографував дітей у різних варіаціях: Ада з Альбертом на колінах; Альберт, Том і Лоренс разом; Ада тримає справжню дитину Лілліан (забуте немовля у колисці) замість ляльки і так далі. Лілліан ще не відсвяткувала свого першого дня народження, і щойно його відзначить, мати зникне з її життя назавжди.

Заради містера Армана Аліса увібгала набрякле тіло до своєї найкращої сукні, причесалася й заколола волосся. Сукня надто жарка для такої погоди, а їй-бо доводиться надовго завмерти на осонні, доки фотограф порпається під чорною запоною, що нагадує Алісі панцир жука. Може, її загадковий вираз обличчя — це просто результат спеки, очікування, метушнечі. Містерові Арманові вона видається красунею, рустикальною Мадонною. Він так і вирішує: коли повернеться з фотографіями, то запропонує їй утекти (він узагалі ексцентрик).

Спалах! Хімічний вибух, і ось моя прабабця вже приречена на вічність.

— Прекрасно! — каже містер Арман на жаргоні фотографів, який десятиліттями не мінявся.

А ось яка доля спіткала три скляні ґудзики:

Перший Ада знайшла того самого вечора й запихнула до кишені свого фартушка. Перш ніж випрати фартушок, вона переклала його до коробочки зі скарбами і різним дріб’язком (червоною стьожкою, золотистим дротиком, який знайшла на шляху до школи). Коли Аліса зникла назавжди, Ада вийняла ґудзика зі скриньки, нанизала на шовкову нитку і стала носити на шиї. Через кілька місяців після того лиха мачуха Рейчел зірвала його Аді з шиї, розлючена незламністю зарюмсаного дівчиська. Ада шукала довго, але ґудзика так і не знайшла, і тієї ночі ледь очі не виплакала, ніби ще раз втратила маму.

Другого ґудзика знайшов Том і тиждень тягав у кишені з каштаном і скляною кулькою — збирався повернути матері, але десь згубив і забув.

А третій знайшла Рейчел, вичищаючи котедж незабаром після того, як туди в’їхала. Вона виколупала його з-поміж двох плиток, де він застряг, і поклала до скриньки з ґудзиками, звідки він через багато років перекочував до подарункової бляшанки шоколадок «Ровнтрі», де ґудзики зберігала вже бабуся, а звідти, як відомо, до шлунку Джилліан, а звідти... хтозна? А доля дітей склалася так: Лоренс