Читати книгу - "Як народжуються емоції"

тринадцяти або виступу на суперечливу тему, типу абортів чи релігії, на тлі загального висміювання. Поки він мучиться, експериментатор сварить його за погану роботу, висловлюючи критичні й навіть образливі зауваження. Чи всі об’єкти дослідження при цьому зляться? Ні, не всі. Але найцікавіше, що ті, хто відчуває гнів, демонструють різні схеми змін у тілі. Одні люди просто палають від люті, інші кричать. Деякі стають тихими й підступними. Інші просто замикаються в собі. Кожна модель поведінки (лють, крик, підступність, замикання) підтримується в тілі іншою фізіологічною схемою, що давно відомо фізіологам, які вивчають тіло загалом. Навіть незначні зміни положення тіла, на кшталт відведення тулуба назад порівняно з нахилом уперед зі схрещеними руками, можуть повністю змінити фізіологічну реакцію злості.

Коли я звертаюся до слухачів на різних конференціях та презентую ці результати метааналізів, деякі люди ставляться до них скептично: «Ви що, хочете сказати, що в ситуації, яка розчаровує й принижує людину, не всі злитимуться до закипання крові, пітніння долонь та палання щік?» Я ж відповідаю: «Так, саме це я й хочу сказати». Фактично, раніше, коли я вперше виступала з цими ідеями, різні варіації гніву можна було спостерігати просто на прикладі слухачів, яким справді не подобалися ці докази. Іноді вони совалися на своїх місцях. Іншим разом хитали головами на знак мовчазної незгоди. Якось один колега навіть почав кричати на мене, побуряковівши та наставивши вгору палець. Інший колега запитав мене співчутливим тоном, чи відчувала я колись справжній страх, бо якби я хоч раз серйозно постраждала, то ніколи не запропонувала б таку безглузду ідею. Ще один колега сказав, що розповість моєму родичеві (соціологу, з яким він знайомий), що я дискредитую науку про емоції. Мій улюблений приклад пов’язаний зі значно старшим колегою, міцним, як дуб, і вищим від мене на голову, який стиснув кулаки, запропонувавши натовкти мені пику, щоб показати справжній гнів. (Я тоді всміхнулась і подякувала йому за глибокодумну пропозицію.) Цікаво, що в згаданих прикладах мої колеги продемонстрували мінливість гніву значно наочніше, ніж моя презентація.

Про що ж свідчить той факт, що чотири метааналізи, підсумовуючи сотні експериментів, не виявили жодних послідовних, специфічних відбитків різних емоцій в автономній нервовій системі? Це не означає, що емоції є якоюсь ілюзією чи що реакції тіла випадкові. Це означає, що в різних випадках, різних контекстах, різних дослідженнях як в одного індивіда, так і в різних, одна й та сама категорія емоцій передбачає різні реакції тіла. Нормою є саме мінливість, а не однаковість. Ці результати відповідають тому, що фізіологам відоме вже понад сорок років: різні форми поведінки передбачають різні схеми пульсу, дихання і т. ін. для підтримання своїх унікальних рухів.

Попри величезні витрати часу та коштів, дослідження не виявили в тілі певних відбитків навіть для однієї-­єдиної емоції.

• • •

Мої перші дві спроби знайти об’єктивні відбитки емоцій — в обличчі та тілі — привели лише до того, що я наткнулася на замкнені двері. Але, як то кажуть, коли зачиняються двері, іноді відчиняється вікно. Моїм «вікном» стало несподіване усвідомлення того, що емоція — це не якась певна незмінна річ, а ціла категорія випадків, причому будь-яка емоція як категорія має надзвичайно розмаїті прояви. У гніву, наприклад, значно більше варіацій, ніж передбачає чи може пояснити класичний погляд на емоції. Коли ви злі на когось, то кричите й лаєтесь чи тихо закипаєте? Чи, може, діймаєте дошкульними зауваженнями? Як щодо розширення ваших очей та здіймання брів? У таких випадках ваш тиск може підскакувати, падати або залишатися без змін. Ви можете відчувати, як серце калатає в грудях, або не відчувати. Ваші руки можуть ставати холодними й вологими на дотик або залишатися сухими — залежно від того, що найкраще готує ваше тіло до дій у такій ситуації.

Як же ваш мозок створює та відстежує всі ці різновиди гніву? Як він знає, який із них найкраще відповідає конкретній ситуації? Якби я запитала, як ви почуваєтесь у кожному випадку, чи дали б ви детальну відповідь на кшталт «сердитим», «роздратованим», «обуреним» або «мстивим» — автоматично, з мінімумом зусиль? Чи ви в будь-якому разі відповіли б: «Я злюся» або просто: «Мені зле»? Як ви взагалі знаєте відповідь? Усе це загадки, яких класичний погляд на емоції не сприймає всерйоз.

Раніше я цього не знала, але, розмірковуючи про категорії емоцій в усьому їх розмаїтті, мимоволі застосовувала стандартний для біології хід думок під назвою популяційне мислення, запропонований Дарвіном. Та чи інша категорія, на кшталт виду тварин, є популяцією унікальних членів, що відрізняються один від одного, без жодних відбитків у їхній основі. Цю категорію на груповому рівні можна описати лише абстрактними, статистичними термінами. Так само як жодна американська родина не складається з 3,13 особи, жоден випадок гніву зовсім не обов’язково має містити якусь середню схему гніву (яку ми могли б чітко ідентифікувати). Не зобов’язаний жоден випадок і нагадувати якийсь невловимий відбиток гніву. Те, що ми називаємо відбитком, може бути просто стереотипом.

Щойно я засвоїла принцип популяційного мислення, це змінило весь мій науковий світогляд. Я почала спри­ймати мінливість не як помилку, а як нормальну й навіть бажану річ. Я продовжила шукати об’єктивний спосіб розрізнення емоцій, але це вже не був той самий пошук. З дедалі більшим скептицизмом мені лишалося шукати відбитки емоцій лише в одному місці. Настав час звернутися до мозку[3].

Науковці здавна вивчали людей з різними церебральними порушеннями (ураженнями головного мозку), намагаючись визначити локалізацію тієї чи іншої емоції в конкретних мозкових ділянках. Якщо раптом людина з ураженням конкретної ділянки мозку мала проблеми з переживанням або сприйняттям якоїсь конкретної емоції й лише її, це вважалося свідченням того, що емоція специфічно пов’язана з нейронами в цій ділянці. Це трохи схоже на з’ясування того, які саме автомати захисту мережі у вашому будинку контролюють певні частини електричної системи. Спочатку всі автомати ввімкнені й ваш будинок функціонує нормально. Коли ж ви вимикаєте один автомат (по суті, завдаєте вашій електричній системі ушкодження) і бачите, що в кухні світло у вас більше не горить, то відкриваєте призначення цього автомата.

Повчальним прикладом є пошук у мозку страху, бо протягом багатьох років науковці вважали його хрестоматійним випадком віднесення емоції до однієї-єдиної ділянки мозку — а саме мозочкової мигдалини, групи ядер, виявлених глибоко в скроневій частці мозку[4]. Уперше мигдалину пов’язали зі страхом у 1930-х роках, коли двоє вчених, Генріх Клювер та Поль Бюсі, видалили скроневі частки мозку макак резусів. Позбавлені мигдалини, ці макаки без вагань наближалися до об’єктів та тварин, що загалом мали б їх лякати, на кшталт змій, незнайомих мавп тощо, яких до операції вони уникали. Клювер та Бюсі пояснили таку поведінку «відсутністю страху».

Невдовзі після того інші вчені почали вивчати людей з ураженням мигдалини, щоб побачити, чи продовжуватимуть ці пацієнти переживати та сприймати страх. Найглибше було вивчено випадок жінки, відомої як СМ, котра мала генетичне захворювання, що поступово знищує мигдалину в дитячому та підлітковому віці, під назвою хвороба Урбаха — Віте. Загалом СМ була (і залишається досі) психічно здоровою людиною з нормальним інтелектом, але під час лабораторних тестів у неї було виявлено доволі незвичайні «стосунки» зі страхом. Учені