Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Ген переміщення в часі, — пояснила тітонька Медді. — У де Віллерзів він переходить спадщиною по батькові.

— Себто в них удома є своя Шарлотта?

— Її чоловічий варіант. Наскільки я знаю, його звуть Ґідеон.

— І він теж чекає, коли йому стане млосно?

— У нього це вже було. Він на два роки старший за Шарлотту.

— Інакше кажучи, він уже два роки бадьоро стрибає минулим?

— Треба гадати.

Я спробувала звести нову інформацію з тим, що вже знала. Та оскільки тітонька Медді лопотіла сьогодні без утоми, то в мене на це було хіба що кілька секунд.

— А що таке той хроно… хроні…?

— Хронограф! — тітонька Медді закотила очі. — Це щось на кшталт апарата, за допомогою якого носії гена — і тільки вони! — можуть переміщуватися в певний час у минулому. Це якось пов'язано з кров'ю.

— Машина часу? — здивувалась я. Заправлена кров'ю? Боже милий!

Тітонька Медді стенула плечима.

— Жодного поняття не маю, як працює ця штука. Ти забуваєш, що я знаю тільки те, що мені вдається почути випадково, коли я тут сиджу і вдаю, що мене немає. Це все цілком таємно.

— Так. І вельми складно, — озвалася я. — А чому вони взагалі вирішили, що ген успадкувала Шарлотта? І чому він у Шарлотти, а не, скажімо… гм… у тебе?

— У мене його, слава Богу, бути не може, — відказала вона. — Ми, Монтрози, завжди були людьми чудними, але цей ген потрапив у сім'ю тільки з твоєю бабунею. Бо мій брат страшенно хотів з нею одружитися. — Тітонька Медді посміхнулася. Вона була сестрою мого покійного дідуся Лукаса.

Оскільки в неї ніколи не було чоловіка, вона ще замолоду переїхала до брата й господарювала.

— Уперше я почула про цей ген після весілля Лукаса й Арісти. Попередньою носителькою гена по Шарлоттиній лінії була пані на ім'я Марґрет Тілні, яка, своєю чергою, доводилася бабусею твоїй бабусі Арісті.

— І Шарлотта успадкувала ген від цієї Марґрет?

— О ні, спочатку його успадкувала Люсі. Бідна дівчинка.

— Що за Люсі?

— Твоя кузина Люсі, старша дочка дядька Гаррі.

— А! Ця Люсі. — Мій дядько Гаррі з Ґлочестерширу був набагато старший за Ґленду і мою матір. Троє його дітей давно повиростали. Молодшому з них, Давиду, вже стукнуло двадцять вісім, і він був льотчиком на «British Airways». Хоча це, зрештою, не означало, що ми могли купувати квитки дешевше. Дженет, середульша, сама давно була матір'ю двох дітей — маленьких пустух на ймення Поппі й Дейзі. Старшу, Люсі, я не знала. І про неї саму майже нічого не знала.

У сім'ї воліли Люсі не згадувати. Вона була заблуканою душею родини Монтрозів. У сімнадцять років утекла з дому і відтоді не давала про себе знати.

— Значить, Люсі теж носій гена?

— Атож, — відказала тітонька Медді. — Коли вона зникла, тут почалося казна-що. У твоєї бабусі мало не стався інфаркт. Був жахливий скандал. — Вона так різко затрусила головою, що її кучерики розлетілися навсібіч.

— Можу собі уявити. — Я подумала про те, що станеться, якщо Шарлотта спакує валізи й накиває п'ятами.

— Ні-ні, не можеш. Ти ж не знаєш, за яких драматичних обставин вона зникла і як це було пов'язано з тим юнаком… Ґвендолін! Вийми палець із рота! Що за огидна звичка!

— Вибач. — Я абсолютно не помітила, що почала гризти нігті. — Це через хвилювання. Я так багато чого не розумію…

— Зі мною те саме, — запевнила мене тітонька Медді. — Я чую про цю пригоду з п'ятнадцяти років. До того ж у мене є дар містерій. Усі Монтрози обожнюють таємниці. Так було завжди. Тільки тому мій нещасний брат одружився з твоєю бабцею. Навряд чи її чарівний шарм став тому причиною, оскільки його в неї зроду не було. — Вона сягнула рукою в бляшанку з льодяниками і розчаровано зітхнула — бляшанка була порожня. — Ненечко моя, боюся, що я на них схиблена.

— Я швиденько збігаю в «Селфріджес» і куплю тобі нових, — мовила я.

— Ти була й лишишся моїм найулюбленішим янголятком. Поцілуй мене й одягни плащ, падає дощ. І більше ніколи не гризи нігті, чуєш?

Мій плащ досі висів у шкільній шафці, тому я вдягла мамин квітчаний дощовик і натягнула на голову каптур. Коли я вийшла з дому, чоловік у чорному біля 18-го будинку саме запалював цигарку. Скоряючись раптовому імпульсу, я кивнула йому і збігла вниз сходами.

Він не кивнув у відповідь. Ну, звичайно.

«От помідор дурнуватий». Я побігла в бік Оксфорд-стрит. Дощ лив як з-під ринви: треба було вдягнути не тільки дощовик, а й гумові чоботи. Моя улюблена магнолія на розі вулиці сумно опустила свої розкішні квіти. Я ще не дійшла до неї, а вже встигла вступити в три калюжі. Коли я збиралася обійти четверту, ноги раптом помліли. У животі знову закрутилися американські гірки, а перед очима замість вулиці розпливлася брудна річка.

Розділ третій

Ex hoc momento pendet aeternitas.

(На цій миті гойдається вічність.)

Напис на сонячному годиннику в Міддл Темплі, Лондон

Коли в мене перед очима знову прояснилось, за ріг якраз завертав старовинний автомобіль, а я сама стояла навколішки на тротуарі й трусилася від жаху.

З цією вулицею було щось не так. Зовні вона змінилася. І взагалі за останню секунду все стало іншим.

Дощ ущух, але віяв крижаний вітер і різко потемніло — майже впала ніч. На магнолії не було видно ні квітів, ні листя. Я сумнівалася, чи взагалі сама магнолія на місці.

Вершечки огорожі довкола неї були пофарбовані в золоте. Я могла присягнутися, що вчора вони були чорні.

З-за рогу з'явився ще один старовинний автомобіль. Химерна конструкція з великими колесами і блискучими спицями. Я подивилася вздовж тротуару — калюжі позникали, мов мильні бульки. А разом із ними й дорожні знаки. Зате бруківка була крива й горбиста. Вуличні ліхтарі теж прибрали інакшого вигляду, їхнє жовтувате світло ледь діставало до найближчого під'їзду.

Десь у глибині моєї свідомості зажеврів моторошний здогад, але я все ще не була до нього готова. Тож я спробувала передихнути, відтак знову озирнулася, цього разу уважніше.

Отже, якщо точно сказати, змінилося не надто багато. Більшість будинків мали звичний вигляд. А втім… онде зникла чайня, де матуся завжди купувала смачні тістечка «Принц Валлійський», а цей наріжний будинок із масивними колонами