Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Куди тебе понесло? Тобі що, нема чого робити? — почала дорікати вона синові. — У нас свого діла, що не переробиш! На ось, поміряй, — подала синові джинси.

— Мамо, зачекай! Ну, одну хвилиночку! — І Льоха підійшов до крамарки, яка торгувала куртками. — Скажіть, будь ласка, а чому ви вирішили, що ці гроші фальшиві.

— Так сам подивися! — Вона простягнула Льохові всі три купюри.

Спочатку, розглядаючи папірці, він нічого особливого не помітив і знизав плечима, а потім побачив: на всіх трьох купюрах були однакові номери: АЕ 8050290.

— Ох ти ж… Це ж… Як же це…

— Льохо! Олексію! Ти будеш врешті-решт джинси міряти?! Скільки на тебе чекати?!

— Зателефонуйте в міліцію! Запитайте там майора Слісаренка. Обов’язково зателефонуйте! — Льоха рушив був до матері, коли навздогін почув роздратований голос продавчині.

— Ага… Ще б пак! Тут тільки куртку втратили, а там ще й крові поп’ють!

Льоха знову повернувся до продавчині:

— Вибачте, дайте мені, будь ласка, одну фальшивку. Я сам передам її майорові Слісаренку.

Та знизала плечима й віддала хлопцеві купюру.

З базару Льоха приніс додому нові джинси, два важезні пакунки з огірками та фальшиві двісті гривень у кишені. Під пильним маминим поглядом він одягнув джинси й пройшовся в них туди-сюди по кімнаті. Однак щойно мама вийшла на кухню, Льоха тут-таки непомітно вислизнув з квартири. Вже з вулиці він зателефонував Михові й викликав його до козлячого столика.

— Михо, я його бачив! — такими словами Льоха зустрів друга.

Кого його? — не второпав Миха.

— Фальшивомонетника!

— Де?!

— На нашому базарі!

І Льоха розповів Михові про те, що з ним сталося, коли він купував джинси, потім витягнув з кишені фальшиві двісті гривень і показав другові.

— Ось! — сказав багатозначно.

— Оце так… — Миха дещо навіть розгубився, почувши Льохову розповідь. — А це…

— Та сама фальшивка, крізь яку й вариться добра каша! У торговки випросив.

Миха покрутив у руках фальшивку, уважно розглядаючи її зусібіч.

— Ти його запам’ятав? — нарешті запитав він.

— Я його в обличчя не бачив. Розумієш, я стояв ось так. А він… Стань ось сюди… Ага. Вдавай, що ти одягаєш куртку. Ні, не так! Цією рукою… Ні, кажу! Іншою…

— Але мені так незручно, — заперечив Миха.

— Стривай, стривай… А тепер вдавай, що дістаєш з кишені гроші й віддаєш торговці… Та-а-ак… Блін!.. Михо, він шульга! Він усе робив лівою рукою! Довге, давно не стрижене волосся, джинсова куртка, шульга…

— Прикмети, прямо скажемо, не дуже… Але вже хоч щось, — зробив висновок Ватсон.

— Слісаренкові подзвонимо? — запитав Льоха.

— Із чим? За статистикою, майже кожна десята людина — шульга. Ну, а про те, скільки мужиків не стрижеться вчасно і носить джинсові куртки — я взагалі мовчу.

Важко було щось заперечити. Друзі обмінялися поглядами і спохмурніли. Миха запустив п'ятірню в волосся на потилиці, важко зітхнув І запропонував:

— Сьогодні відпочиваємо. В усякому разі, що ще сьогодні можна зробити, я не знаю.

Серпневий день був у розпалі. Літня спека вже поступилася місцем просто теплу. Сонце не палило, а ніжило. Вітерець трохи ворушив листя на деревах. У лісі, напевно, готувалися до вилазки на поверхню полчища… та що там полчища, — цілі армії усіляких грибів, до яких обидва друзяки були охочими збирачами. Словом, недарма цей період називають оксамитовим сезоном. Оксамит, він і в Африці оксамит! Але весь цей феєричний настрій грубою чорною рискою перекреслював один-єдиний факт: Петро Іванович сидить у камері! І щось зробити для його звільнення друзі поки що неспроможні!

Розділ 5

Курорт світового значення

В обідню пору всі зібралися у Яни в альтанці на нараду. Льохову розповідь про пригоду на базарі сприйняли по-різному. Яна зраділа: значить, фальшивомонетники все-таки є! Очевидно, що її тато до цієї справи не причетний. І варто тільки зловити цих злочинців, як усі халепи закінчаться. А мама ж, навпаки, розлютилася на міліцію:

— Досить того, що вони справжніх злочинців не ловлять, то вони ще й невинних людей хапають! — скипіла вона.

— Заспокойтеся, Наталю Олександрівно. Заради Бога, заспокойтеся. Обміркуймо все спокійно! Має ж бути врешті-решт якийсь вихід! Треба спробувати знайти цих фальшивомонетників! Знайдемо їх — звільнимо Петра Івановича, — Льоха рубонув повітря рукою.

— Тю… Шукати шульгу, який тобі стрівся на базарі? Ти ж навіть його обличчя не бачив! Як же його знайти? Обійти весь базар і попередити: побачите шульгу — тягніть до міліції? Так, чи що? — відмахнувся Миха.

— Стривай, притримай коней… Від усіх інших купюр фальшива відрізняється тільки номером. А що, як… — І Льоха виклав несподіваний план.

Робота закипіла. Три години працювали на комп’ютері, потім дещо роздрукували й взялися за ножиці. До вечора вони обдзвонили всіх друзів, кого тільки можна було застати вдома, і до шостої біля козлячого столика зібралося чоловік п’ятнадцять.

— Ось що, друзі, — почав Миха, — якщо хтось раптом ще не знає, то скажу: міліція затримала Янчиного батька. Його підозрюють у виготовленні та розповсюдженні фальшивих грошей.

— Свині! — вигукнула Яна.

Миха поклав руку їй на плече і вів далі:

— Щоб довести його непричетність до цього злочину, нам потрібно зловити справжніх фальшивомонетників. Учора Льоха випадково побачив одного з них на базарі. Бачити-то він його бачив, але тільки зі спини. Про нього ми знаємо тільки те, що він середнього зросту, з довгим волоссям, а головне, що він шульга. І ще одне: в нас є одна фальшивка. Ось вона.

Миха поклав на столик підроблену двохсотгривневу банкноту.

— Як бачите, — вів Льоха далі, — вона дуже схожа на справжні гроші, але торговка виявилася пильною й звернула увагу на те, що на всіх купюрах однакові номери.

— Ми з Льохою подумали, — знову взяв слово Миха, — і прийшли до висновку, що найлегше розраховуватися фальшивками на базарі. Ну… Звичайно, якщо їх небагато.

— А що? — втрутився в розмову Миколка Гасисвітло. — На базарі ультрафіолетових приладів, як у магазинах, немає!

— Авжеж, — підтримав його Сашко Рудик. — Хто там ті гроші розглядатиме? Купили — й добре! А грошики — відразу в кишеню!

— Ага, — докинула Настя, — а решту дали справжніми грошима!

— Отож-бо, — кивнув Миха. — Виходить, продавець не тільки віддав товар безкоштовно, а ще й подарував злочинцям решту. І ось який хід ми придумали. Номер фальшивих грошенят нам відомий. Ми роздрукували ось такі пам’ятні записки.

Миха взяв у руки аркушик і прочитав:

— Увага! На базарі з’явилися фальшиві гроші! Це купюри в двісті гривень з номером АЕ8050290. Можливо, що всучити вам