Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Репніка голова йшла обертом від купи справ, яка обвалилася на нього одразу, як він приїхав на нове місце роботи. З чого починати? Це з першого погляду здається: а що тут складного? У тебе є майже необмежена влада! Що накажеш, те і зроблять! Сиди собі у кабінеті та керуй, але це лише на перший погляд.

По-перше, влада таки обмежена. Товаришу Сталіну дуже не подобається, коли його вказівками, які спрямовують дії цієї влади в потрібне русло, нехтують. Так не подобається, що можна в один момент загриміти до розстрільного підвалу. І кожний, кого товариш Сталін піднімав на вершини цієї самої влади, це дуже добре знав, а багато хто й відчув на власній потилиці. Усі також знали, що товариш Сталін мав незліченну кількість очей, які спостерігали за усім, що робиться в його неосяжній країні, і вух, які також використовувалися за призначенням, тобто слухали все, що потрібно було слухати, а надто те, що хтось мав бажання приховати.

По-друге, товариш Сталін був абсолютно правий, коли свою політику сконцентрував у трьох словах: кадри вирішують усе. А саме кадрів товариш Репнік іще не мав. Не мав навіть начальника — голови облвиконкому. Він добре пам’ятав слова першого секретаря ЦК КП(б) України товариша Хрущова:

— Ищите кадры на месте, но очень осторожно. Мы в этом вам поможем и кое-кого пришлём но, понятно, мы не сможем обеспечить кадрами на все должности, да это будет и политически неправильным. Опирайтесь на местных активистов. На Тернопольщине сильны националистические настроения, и организация буржуазных националистов очень мощная. Не сомневаюсь, что они будут делать попытки внедрить своих агентов в советский и партийный аппараты. Следите за этим. А про местных коммунистов,

наверное, сами знаете! Тут вам помогут органы НКВД, но вы об этом не забывайте ни на минуту. Председателя облисполкома мы вам со временем подыщем, но до этого вы отвечаете за всё.

Хрущов відірвав погляд від паперів на столі, підвів велику лисувату голову й з погрозою глянув на Репніка:

— Головой отвечаете!

Ось зараз Репнік і сушив ту саму голову: які питання винести на перше засідання Президії облвиконкому? Відтягувати це засідання, чекаючи на призначення голови, було вже неможливо. Треба було щось робити з бюджетом на 1940 рік, призначати начальників відділів, виділяти кошти, починати організовувати колгоспи, державну торгівлю, вибудовувати структуру органів влади… Багато, багато чого…

Репнік взяв у руки олівця і почав швидко писати, скорочуючи слова та речення, потім надиктує друкарці, головне не загубити думку.

— По-перше — затвердити кадри, які вже підібрали для міськвиконкому. — Репнік поставив після цього речення жирну крапку, трохи подумав та продовжив, — затвердити постанови про термінове виділення коштів на різні невідкладні потреби.

Це теж потрібно було зробити, щоб у разі чого на нього не повісили зайву відповідальність. Далі олівець швидко, без упину, зачиркав по паперу:

— розгортання радянської та кооперативної торгівлі;

— розподіл поміщицьких та монастирських земель;

— стан тваринництва;

— стан шляхів;

— про виплату заробітної плати працівникам бюджетних установ;

— про подачу на затвердження установ, які мають фінансуватися із бюджету;

— про організацію рибного тресту на базі конфіскованих рибних господарств;

— впорядкування мешкання та пересування іноземців;

— про роботу управління народної освіти;

— прописка громадян;

— тривалість робочого дня та встановлення вихідних днів;

— призначення днів засідань облвиконкому;

— про розробку проекту бюджету на 1940 рік;

— стан охорони здоров’я;

— затвердження керівників відділів та управлінь облвиконкому…[9]

Репнік написав п’ятнадцятий пункт, і поклав олівця на стіл. Мабуть, досить. Він зняв слухавку:

— Таня, зайди…

До кабінету зайшла секретарка, молода дівчина з довгою косою, укладеною короною. Репнік простягнув їй папірця:

— Прочитай. Всё понятно? Вот и хорошо. Распечатаешь и разошлёшь всем членам президиума. Заседание завтра, в шестнадцать.

Репнік українською не розмовляв і вчитися не збирався. А навіщо? Сьогодні він у Тернополі, завтра може бути у Ташкенті… Що, йому ще й узбецьку вчити? Хай звикають до російської! Увесь Радянський Союз цією мовою розмовляє! Згодом і Західна Україна буде, це лише питання часу.

Наступного дня о шістнадцятій годині невеличка зала для засідань була вщерть заповнена народом. Ще б пак! Перше засідання облвиконкому — нової влади на Тернопільщині! Засідання відкрив Репнік. Від хвилювання він трохи захрип і мусив відпити води зі склянки, прокашлявся і промовив:

— Товарищи! Я вас всех поздравляю с сегодняшним событием: первым заседанием облисполкома. Наконец-то осуществилась вековая мечта украинского народа жить всем вместе в свободном и счастливом государстве, первом в мире государстве рабочих и крестьян под солнцем лучшей в мире Сталинской конституции!

У відповідь пролунали оплески.

— Есть предложение, — здійнявши руку, щоб вгамувати присутніх, продовжив Репнік, — отправить товарищу Сталину приветствие от имени всех трудящихся Тернопольской области в связи с сегодняшним нашим первым заседанием.

— Ура!!! — загорлав хтось у першому ряді, — телеграмму нашему вождю и учителю!

— Ура!!! — підхопили усі й одностайно підвелися, — слава нашему вождю и любимому учителю товарищу Сталину!!!

Зала довго не могла вгамуватися. Усі продовжували горлати, кидаючи один на одного косі погляди. Начальник обласного управління НКВС уважно слідкував за усіма: може, хтось викаже зневагу до вождя світового пролетаріату? Може, хто посміхнеться? Або навіть сяде? Про цей погляд усі знали, тому долонь не шкодувати. Овація тривала хвилин з десять, врешті Репнік знов здійняв руку:

— Разрешите огласить текст телеграммы…

Він зачитав текст, у якому після довгого переліку усіх Сталінських чеснот, неофіційних титулів на кшталт «дорогого учителя», «вождя мирового пролетариата» и «верного продолжателя дела Маркса, Энгельса и Ленина», сповіщалося про проведення першого засідання Тернопільського облвиконкому, тобто початку роботи органів радянської влади на звільнених від білопольських панів землях Західної, тепер Радянської України.

Зала знов почала аплодувати і довго не могла вгамуватися. Нарешті, почали розгляд питань порядку денного. Швидко затвердили на посадах членів Тернопільського міськвиконкому, надання коштів на Новорічну ялинку, обласному Палацу піонерів, розподільникам НКВС та іншим організаціям і перейшли до питання організації в області радянської торгівлі. З цим упоралися швидко, бо усе було зрозуміле: зроблено мало, треба виправляти становище, і виправити його належить за десять днів, до першого січня, більшовицькими темпами. Приватну торгівлю належить здійснювати за державними цінами і немає значення: чи матимуть приватні торгівці з цих цін прибутки, чи лише збитки. Усі вони приречені, це питання нікого не цікавить!

Для торгівлі є мережа державних крамниць, а їй конкуренти не потрібні!

Також швидко розглянули питання про розподіл земель, які були відібрані у поміщиків, церков та монастирів, а також у польських високопосадовців. Хоч її було й немало, майже двісті тисяч гектарів, але ніяких складнощів і тут не виникло.