Читати книгу - "Замирення"

Одного разу першого ж дня вона спитала його: «Чим я буду для тебе, коли повернемося до світу — ти — до якоїсь своєї старої роботи, я — до своєї?» Він не відповів, але їй здалося, що вона знає: він підозрюватиме її як ворога правди та істини. Так хто ж тоді вони тут одне одному? За якийсь час їй доведеться примусити його до справжньої розмови, спровокувати конфлікт.

Але наразі вона більше цікавилася тим, що з’явилося ліворуч в очереті. Помаранчевий спалах? Може, прапорець? Це змусило її застигнути, або ж щось у поведінці викрило її, бо Керманич запитав:

— Щось сталося? Щось не так?

— Нічого, мабуть, — відповіла вона.

За якийсь час вона знову спостерегла помаранчевий спалах — смужку, клаптик ганчірки, прив’язаний до очеретини, яка згиналась і тремтіла на вітру. Близько футів за триста в цьому очеретяному океані, у цій зрадливій трясовині. Здавалося, там якась тінь або заглиблення: очерет заступав те місце, і неможливо було розрізнити здалеку.

Вона простягнула йому бінокль.

— Бачиш?

— Так… Це… знак топографа, — промовив він без жодного враження.

— Бо схоже на те, — сказала вона, одразу про це шкодуючи.

— Гаразд. Тоді це «щось схоже на знак топографа». — Він повернув їй бінокль. — Нам треба залишатися тут на стежці, щоб дістатися до острова. — Прямий вислів «острів», суголосний його неприязні до не висловленої думки про те, що вони досліджують якусь ганчірку.

— Ти можеш залишитися тут, — сказала вона, знаючи, що він так не зробить. Знаючи, що вона сама віддасть перевагу тому, щоб він лишився десь далеко, а їй — самій кілька хвилин побути тут у Нуль-зоні.

Хоча: хіба тут бодай хтось самотній?

Довгий час після того як вона прокинулася на порожній стоянці та її повезли до Південного Округу для допиту, Жар-Птаха вважала себе мертвою, що вона у Чистилищі, хоча й не вірила у загробне життя. Це відчуття не зменшувалося, навіть коли вона збагнула, що не знати якими шляхами повернулась із-за межі до реального світу… що вона навіть не справжній біолог з дванадцятої експедиції, а його копія.

Вона так багато довірила Керманичу під час допитів: «Була така тиша, і така порожнеча… Я чекала там, боячись утекти, боячись, що є там якась причина, аби я там була».

Але це не охоплювало всього спектру її думок, її аналізу. Питання було не тільки у тому, чи насправді вона жива, а якщо так — хто вона, — і це заважало їй думати, будучи ув’язненою у Південному Окрузі. Потім виникло відчуття того, що ці спогади насправді належать не їй, що вони отримані нею від якоїсь іншої особи, і вона не була певна, чи це якийсь експеримент Південного Округу, чи ефект, створений Нуль-зоною. Навіть манівцями й лабіринтами на шляху її важкої втечі до Центру було відчуття проекції, що це відбувалося з кимсь іншим, що вона сама — лише тимчасове створіння, і, можливо, цей розрив дозволяв їй уникати захоплення, зберігаючи абсолютний спокій. Коли вона дісталася віддаленої Скелястої затоки, такої знаної біологу, яка бувала тут раніше, Жар-птаха на якусь мить відчула, буцімто стала часткою цього ландшафту — він розбив її нанівець, тож їй треба відновитися.

Але щойно вони прорвалися до Нуль-зони, вона справді подолала свою немічність і набула цілеспрямованості. На секунду вона запанікувала, коли вода, що її оточувала, почала тиснути, викликаючи страх перед тим, що ось птаха потоне. Але потім щось у ній обернулося чи перевернулося, і, наче зустрівши свою смерть, Жар-птаха занурилась у відчуття моря, радіючи, що має пробитися на поверхню, прориваючись такою захоплено-істеричною біомасою — певний доказ того, що вона не біолог, що вона — дещо нове, інше, бажаючи зневірити свій страх утопитися, який тепер належав не їй, а комусь іншому.

Зрештою, навіть надання першої допомоги Керманичу на пляжі здавалося їй незаперечним доказом її незалежності. Як і її наполягання на тому, щоб вирядитися на острів, а не на маяк. «Хоч би куди поїхала біолог, я — з нею». Щоправда, то правота давала їй надію, попри відчуття, що всі свої спогади вона спостерігає крізь вікно, і ці спогади належать комусь іншому. Хто не має справжнього досвіду. Або взагалі його не має. «Ти хочеш зануритись у життя, бо сама не маєш жодного», — сказав їй Керманич, але що то було, як не брутальний спосіб висловитися.

Відтоді досвід став трохи новим. Із-за обрію не виринало нічого жахливого чи надзвичайного — майже за три дні ходи. Нічого неприродного, окрім цього — надреальних рис цього ландшафту, його процесів, які нуртували під поверхнею. У сутіні їй подеколи являвся образ морської зірки — спогад, який належав біологу, — він невиразно мерехтів, наче компас у неї в голові, і Жар-птаха усвідомлювала: Керманич не може відчути того, що відчуває вона. Він не може керувати небезпеками, упізнавати можливості. Сяйво покинуло її, але його заступило щось інше.

— Захисне забарвлення, — сказала вона, коли він зізнався, що Нуль-зона виглядає такою звичайною. — Ти можеш знати щось і насправді не знати. Кільця поганки очевидні. Ти не можеш її не помітити, якщо дивишся згори. Але, якщо дивитися знизу, де вона плаває, поганки майже не помітити.

— Гриб-поганка?

— Птах. — Інший птах.

— І все це замасковане? — Він промовив це трохи недовірливо, от ніби то якась досить дивна реальність. Жар-птаха змирилася: вона ж не винна.

— Ти ніколи не йшов крізь екосистему, яка зіпсута чи пошкоджена, так? Ти можеш гадати, що так і є, але насправді це не так. Отже, ти можеш помилятися, у будь-якому разі.

Це не могло бути правдою, але вона хотіла чіплятися за свій авторитет — не бажаючи ще однієї сварки про своє призначення. Наполягаючи, що треба йти на острів, він обороняв не лише її життя, але й своє, — вірила вона. Вона не була зацікавлена в останніх шансах, в останніх відчайдушних атаках на ворога, і щось у поводженні Керманича змусило її вірити, що він може обдумувати таке рішення. Тоді вона не схилялася ні до чого, окрім бажання знати — себе і Нуль-зону.

Світло тут було скрізь, неможливо уникнути, таке палахке, хоч і віддалене. Це надавало виняткової ясності та прозорості очерету, багну і воді, яка віддзеркалювала предмети і відбивала