Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

(1533—1592) із ентузіазмом описує ці території у книзі «Проби», у розділі, присвяченому канібалам, та у книзі «Апологія іспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповідає про світ невинний, «немов дитина, котра тільки-но вчить абетку». Правда, ще немає ні слова про дикунів без найменшого уявлення про гроші, торгівлю, одяг, залежність від соціального статусу, ненависть і брехню. Цей новий Едем також є місцем, де золото лежить без нагляду і де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цілком примітивному світу, щиро захоплюється садом короля інків, де дерева, фрукти і трави «зроблені з чистого золота». Це країна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця і продовжує демонструвати власну дедалі гнітючішу могутність аж до завершення епохи імперіалізму. Водночас Монтень надає пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порівнюючи Новий і Старий світи, запевняє, що «варваром є той, хто не поділяє його [філософа] звичаїв». Ця думка не буде домінуючою, однак вона постійно існуватиме в ту епоху поруч із зарозумілою впевненістю в європейські силу і панування.

По суті, це панування вмотивоване єзуїтом Джованні Ботеро (1533?—1617) у четвертій частині його твору «Універсальні реляції» (1596 р.), де автор наголосив на винятковості європейської цивілізації — єдиної, яка подолала шлях від іновірства до істинної віри, від примітивної економіки — до виробництва і торгівлі, від хаосу — до законів і стабільних політичних інститутів, від простоти — до вишуканості, від ізоляції окремої людини — до створення повноцінних міст. Маленький континент із родючими землями та помірним кліматом, де вирощують багато культур і видобувають різноманітні корисні копалини, де розвинута інфраструктура і численне населення; земля, яка порівняно з іншими великими землями «може попіклуватися про себе як у мирі, так і на війні», як запевняє Себастьян Мюнстер у «Космографії» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителі якої стають освіченішими, починаючи з XVI ст.

Легітимізація панування

Культура, політика, економіка

Причини

об’єднання

У період між XV та XVI ст. формується відчуття власної вищості європейських країн над іншими світовими державами, що особливо виражається в рівні прогресу певних сфер: культурі, політиці та економіці. Першим фактором цього був гуманізм, що ґрунтувався на античній культурі: започатковані в Італії, його доктрини швидко поширились в інші країни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та ін. Яскравим прикладом таких гуртків гуманістів є Римська академія Помпонія Лета (1428—1497) і, відповідно, Флорентійська, яку очолював Марсіліо Фічіно (1433—1499). Релігійний розкол також сприяв поширенню і розвою культури: варто лише згадати мандрівників-інакодумців, спровоковані Реформацією та Контрреформацією зміни в Церкві, місіо­нерську діяльність на завойованих територіях, чия мета полягала в поширенні католицької віри чи вчення єзуїтів, та розквіт мистецтва після Контрреформації.

У політичній сфері Нікколо Макіавеллі (1469—1527) представив новий погляд на те, як має бути організована суто європейська держава, адже «саме в Європі є кілька королівств та нечисленне число республік», як він зауважив у своїй книзі «Мистецтво війни». Стрімко розвивається Флоренція, де, починаючи з Леонардо Бруні (1369—1444), вирізняється багато політиків, що керують державою. Усе це розмаїття сприяє формуванню індивідуальних можливостей та духу боротьби, які відтоді та в майбутньому формуватимуть нездоланну ідею про власну єдність. Це породжує впевненість у необхідності підтримання балансу між країнами, який досягне кульмінації у вченнях XVIII ст. Але вже тоді у творі «Історія Європи», виданому у Венеції в 1566 р., флорентійський вчений П’єр Франческо Джамбулларі (1495—1555) висловив думку про зв’язок між подіями у Європі й, таким чином, засвідчив те, що політичний центр ваги змістився від Середземномор’я до центру континенту.

Домінування

Європи

Не так давно історик Іммануїл Валлерстайн надав оцінку розвитку економічної сфери, зростанню кількості населення та структурним змінам загалом, які розпочалися з другої половини XV ст. та які в майбутньому зумовили перегляд відносин між Європою та іншими країнами, де Старий Світ займав дедалі більш домінуючу позицію. Акцент було зроблено не стільки на знаннях, які мали європейці, скільки на низці факторів, що спричинили тривалий період європейського панування.

З XVI до XIX століття

Роздуми стосовно існування різних ступенів цивілізації, тобто шкали, за якою аборигени з Нового Світу займають найнижчу сходинку, а європейці — найвищу, у XVIII ст. перетворяться на можливість надавати освіту «первісним» людям, котрі у протилежному випадку мали б зникнути на користь більш розвинутих цивілізацій. Між іншим, Вольтер (1694—1778) у «Нарисі про звичаї і дух народів» висловлює думку про людство, яке передає свої успіхи й досягнення від одного ступеня до іншого.

Екзотика

і суперечності

Однак у період між XVII–XVIII ст. поширюється література, основою якої були вигадані листи персів, арабів, єгиптян та індусів, що жили в Європі й критикували місцеві звичаї (варто згадати «Перські листи» Монтеск’є, опубліковані у 1721 р.). Захоплення стародавніми цивілізаціями, особливо китайською, ускладнювали можливість Старого Світу примиритися з довгою історією згаданих народів, яким також приписували мудрість і справедливість, що панували на їхній батьківщині. Вирішення віднайшли у традиціоналізмі цих застарілих і вже нездатних до подальшого прогресу народів, яким протиставлявся динамічний розвиток європейців, готових до нових досягнень у політичній, соціальній та економічній сферах і до підкорення нових висот у науці й мистецтві.

Натомість у XIX ст. бачення Європи як єдиної політичної, економічної і культурної системи стикнулося з національною ідеєю, а отже, й думка про ідентичність усіх європейських народів була перервана. Таким чином, упевненість у пануванні Старого Світу досягла вершини наприкінці XIX ст. — у добу імперіалізму, коли Європа передала іншим країнам можливість поширювати свою релігію, інститути й звичаї і в такий спосіб завершила процес економічної ієрархізації світу. Саме відтоді поч­нуть з’являтися перші ознаки кризи, до якої долучилося посилення Сполучених Штатів Америки, а пізніше і Японії.

Ця криза перетвориться на Першу світову війну й суттєво змінить лад на всій планеті.

Див. також: Дослідження та відкриття, с. 52;

Європейці на Сході, с. 64;

«Міжнародна республіка грошей», с. 240;