Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ четвертий. Остання зустріч.

Повернувшись додому, я кілька годин не наважувалась зробити те, що повинна була зробити одразу після того, як отримала запис у купленій книзі. Невпевнено постучала у двері до кімнати Айрата і притиснувши книгу про графа Монте-Крісто, відчинила двері.
– Заходь. – кивнув Айрат, відкладаючи папери на край письмового столу. Він часто працював дистанційно і майже не дозволяв собі відволікатись від роботи. – Щось сталось? 
– Тут таке, – закусюючи губи, намагаюсь підібрати слова щоб якось розпочати розмову. – Я повинна була одразу розповісти, але не знала як ти відреагуєш.
– Обіцяю, що не буду сердитись. – зітхнув Айрат і вставши зі свого ортопедичного стільця, підійшов до мене. – Ти ж знаешь, що можеш довіряти мені. – він обійняв мене за плечі і підвів до свого ліжка. – То що сталось? – коли я присіла на ліжку, старший брат опустився навпочіпки і подивився на мене знизу-вверх, викликаючи довіру та забезпечуючи мене повною увагою. – розповідай.
– Коли ми з тіткою та Аселею були у торговому комплексі у суботу, – тихо починаю сповідатись. – у книжковому магазині дещо сталось. Я зустрілась з тим хлопцем, Дамілем. – швидко розгортаю книгу на сторінках з червоним написом і показую їх Айратові. – Він просив номер мого телефону, а коли я відмовила, то залишив свій.
– Ось чому він погрожував, що буде чекати до завтра. – ознайомившись з написом, Айрат різко вирівнявся і відійшов від мене до вікна. Він кілька хвилин нічого не говорив і не рухався, вдивляючись у затягнуте хмарами небо. Я продовжувала притискати книгу до себе і відчувала тремор в тілі, не здогадуючись як відреагує старший брат на сказані мною слова. – Лавіко, ти вже досить доросла і маєш уявлення про те, що припустимо у сучасному світі, а що повинно каратись законом. – спокіний голос Айрата був ледве напруженим, і як мені здавалось, напруженим через важкість та незмогу щось змінити. – Я не збираюсь повчати тебе чи залякувати своїми історіями, але повинен застерегти в останній раз. Родина Оразових вже друге десятиліття намагається усіма методами знищити все, що повязано з моїм батьком і його репутацією. Спочатку нам усім здавалось, що ми перебільшуємо, та з часом все стало на свої місця. Після смерті Оразова старшого, справами зайнявся Даміль і ворожість між нашими сімями стала пекельною. Колись він привселюдно пригрозив моєму батькові, що зруйнує його життя своїми руками і той нічого не зможе зробити. Як ти розуміеш, – Айрат подивився на мене стомленими очима, – мій батько, як староста та людина здорового глузду, працює над тим, щоб викорінити застарілі традиції і дозволити молодим незаміжнім дівчатам, почуватися вільно і жити сучасним життям. – зробивши паузу, Айрат потер обличчя обома долонями і зітхнув. – Ми впевнені, що Даміль може використати Аселю для здійснення свого плану помсти. Можливо, він вважає, що наблизившись до тебе, отримає усю необхідну інформацію та врешті втілить в життя погрози.
– А в чому причина такої ворожнечі? – запитую його, подумки повторюючи прізвище Даміля, щоб запамятати. Оразов. Даміль Оразов.
– Я навіть не памятаю з чого все почалось. – відказав Айрат, знизавши плечима. – Причина вже не має значення. – і посміхнувшись, старший брат додав. – Я поговорив з Аскатом Алікбаровим, твоїм одногрупником, щоб він наглядав за тобою і по можливості не залишав одну після занять. Краще вже переконатись в тому, що і ти і Аселя знаходитесь в безпеці від випадковостей.
– Краще так. – погодилась з ним і встаючи з ліжка, ще раз подивилась на книгу. – То що робити з цим номером?
– Нічого, Лавіка. Нічого не роби. Я сам все зроблю. – обіцяє Айрат і ми прощаємось з ним до вечері.

Наступний день був досить напруженим. І це напруження не було повязане з навчанням. Мені досить легко давалась цікава інформація, тому я встигала по усіх предметах і тримала успішність на рівні «відмінно!». Вистачало прослухати лекцію, щоб зрозуміти основний матеріал і виконувати домашні завдання. Але сьогодні я була трохи розсіяна, адже постіно відволікалась на різкі звуки, які доносились з вулиці.
Після вчорашньої розмови з Айратом, слова Даміля про його очікування на моє повідомлення, набували іншого значення. Він дійсно викликав в мені лякливі почуття: з одного боку – він залишався вродливим і харизматичним для моєї сімнадцятилітньої дівочості, а з іншого – він був хижим і самовпевненим, а це були ознаки червоних прапорців для моєї вільнолюбної свідомості.
Та всі передчуття зникли одразу, як я опинилась в салоні позашляховика Айрата і без жодних непердбачуваних обставин, повернулась додому. Даміль не зявився сьогодні, чим не аби як потішив мене і це була ще одна моя помилка. Не треба недооцінювати людину, яка планує помсту. Помста, як усім відомо, це страва яку подають холодною.
Та думати про помсту та міжродинні війни було не на разі і не на часі. Цього тижня до нас на лекцію по загальній психіатрії прибув відомий у місті Н та поза його межами, академік Камран Хафез. Відомий він був не лише тому, що написав кілька масштабних робіт з прикладної психології і ввів нові методи діагностики психічних розладів у латентному стані, а тим, що він є і залишається одним з найкращих практикуючих лікарів, до якого часто звертаються органи правопорядку та прокурори.
Після майже шестигодинної лекції нас відпустили додому. Ми всі були втомленими, але приємно враженими розповідями академіка, який став моїм прикладом для наслідування. Основна маса студентів швидко покидали лекційну аудиторію, підіймаючи галас обміном своїх вражень, в той час як я з Аскатом затримались на кілька хвилин, звіряючи свої конспекти з новим матеріалом.
– Лавіка, не забудь принести на завтра конспекти з анатомії та схему нейронових звязків. – нагадав мені мій нянь, який виконував свій обовязок перед Айратом. – Я десь щось пропустив.
– Чому б тобі не прийти до нас? – запитую зі здивуванням, на що Аскат починає заливатись сміхом. – Що не так? Що я не те сказала?
– Мені не можна, – ледве заспокоївшись, пояснив він. – нам не можна заходити до будинків в яких проживають незаміжні дівчата. Хоч дядько Мурат і працює над правками до законів, але на практиці все набагато складніше.
– Але ж, якщо ти матимеш дозвіл від господаря дому, то можеш прийти? – насупивши брови, все ніяк не можу звикнути до того, що традиції залишаються традиціями навіть у сучасного покоління. – Я думала, ти як сусід можеш приходити в гості.
Ми зібрали наші речі і вийшли у пустий коридор, та повільно пішли до виходу.
– Можливо Айрат та дядько Мурат не будуть проти, але моя мати, – Аскат зітхнув. – вона не зрозуміє цього.
– Ну тоді завтра принесу конспекти. – посміхаюсь до нього і зупиняюсь на півкроці, точніше мене зупиняє Аскат.
Він розглядає моє обличчя і примруживши очі, простягає свою руку до мого обличчя:
– У тебе чорнила на щоці. – теплі пальці легенько торкаються моєї шкіри і я ширше посміхаюсь, поглянувши на свої руки. На пальцях правої руки є синюваті плями, які не так легко відмити.
– Моя улюблена ручка потекла вдруге. – відказую йому і здригаюсь усім тілом, коли тіло Аската з силою вдавлюють у стіну.
Все сталось настільки швидко, що я не одразу зрозуміла що відбувається. Щойно ми стояли посеред пустого коридору, мій одногрупник вказав на чорнильну пляму на моєму обличчі, а вже за мить поряд з нами зявився дикий звір у чорній шкіряній куртці і безжально напав на Аската.
Коли я прийшла до тями, то побачила, що Даміль вхопившись мертвою хваткою в горло мого одногрупника, утримує його притиснутим до стіни. Обличчя Аската вмить почервоніло, а очі майже налились сльозами. Він не чинив спротиву і не намагався відбиватись, хоча повинен був. Його руки лише обхоплювали передпліччя нападника, ціпко хапаючись за чорний шкіряний рукав.
Сила з якою Даміль стискав горло хлопчини з листовинням на обличчі була занадто неймовірною для пересічного, фізично розвиненого молодика. Здавалось, що за якусь мить Аскат втратить свідомість від нестачі кисню або від довгого перетискання сонної артерії. Можливо це і була єдина причина його суцільної бездіяльності.
– Відпусти його! – вигукнула і кинувши сумку на підлогу, підскочила до Даміля. – Що ти собі дозволяєш?! Відпусти його негайно! – мій голос був писклявим від переляку, а думки зовсім розсіяними. – Він може померти. Ти задушиш його!
– Не чепай те, що тобі не належить. – прохрипів Даміль, граючи жовнами на обличчі. Він не відводив свого хижого погляду від очей Аската, ніби насолоджуючись жахом який в них застиг.
– Даміль, відпусти його! – я кілька разів штовхнула його у привідкрите міжребіря, не витримуючи болю від споглядання за своїм приятелем. – Та що з тобою не так?!
– Що зі мною не так? – посміхнувся Даміль, повернувшись обличчям до мене. Він виглядав беземоційним на перший погляд, але його дивна посмішка та сапфірові очі говорили про інше. Знов щось ледь помітне і майже невловиме впало мені в очі, щось що натякало на його небезпечність. 
– Так. – киваю і знов штовхаю з силою. – Що з тобою не так? Ти маеш проблеми з контролем агресії? Ти божевільний?
– Дівчинко, слідкуй за своїми словами.
– Це ви слідкуйте за своїми словами і діями! – сміливо відповідаю і коли він врешті послаблює свою хватку і Аскат починає відкашлюватись, переводжу увагу на постраждалого. – Ти як? Давай присядь і випий води. – притримуючи хлопця за руку, допомагаю йому опуститись на підлогу і швидко дістаю пляшку з водою зі своєї сумки.
– Якщо він ще раз торкнеться тебе, – спокійно-погрозливо лунає голос Даміля, поки я контролювала ковтання води Аската. – Я переламаю усі кістки на його руці.
– З чого це? – гримаю у відповідь. – Хто вам дав право на це? З чого це ви вирішуєте хто може і не може до мене торкатись?
– З того, Лавіка, що ти мені цікава. – схиляючи голову набік, губи Даміля розтягуються у задоволеній посмішці. – Ти так і не написала мені.
– То ось чого ви так біситесь. – зітхнула і зойкнула, коли мене одним різким рухом відірвали від землі.
Даміль вхопив мене за комір сорочки і відволік на кілька кроків в сторону, пересвідчуючись, що усе ним сказане буде почуте лише мною. Знов перша моя реакція була ніякою. Я застигла на місці, проковтнувши язика і нажаханими очима дивилась в очі Диявола, що продовжував посміхатись.
– Ми будемо спілкуватись, хочеш ти цього чи ні. – шепотіли його губи, викликаючи тяжіння внизу мого живота. – Мене не зможуть зупинити ні твої кузени, ні закони нашого містечка. – попереджає він. – Тому не грайся з моєю витримкою, – і ось тут я знов стала собою.
– Якщо ви мене залякуєте, то у вас це добре виходить. – не лише відчуваю, але і чую тремтіння в своєму голосі. – Задоволені? Ви мене лякаєте! Ви ж цього хотіли? – з лівого ока, що стало вологим від страху та образи, зірвалась сльоза. Омиваючи палаючу щоку, вона скотилась по шиї і розчинилась на тканинах сорочки. – Задоволені?
Даміль не відповідав. Він мовчки розглядав моє обличчя, повертаючись до очей, потім знов переводив погляд на мої губи, які почали тремтіти від емоційного перенапруження. Якщо б я могла проаналізувати його поведінку, то відмітила що він ввагається у своїх подальших рішеннях і діях. Та я не могла цього зробити, як і не могла стримувати сльозотечі, хоча й гордо тримала голову піднятою.
– Ти не повинна мене боятись, Лавіка. – все ще утримуючи мій комір одною рукою, іншою Даміль кількома обережними рухами витер мої щоки від сліз. Поки Аскат приходив до тями, а коридор в якому ми перебували залишався пустим, мое серце пропускало один удар, завмираючи від розпачу та ніжності. – Я не хочу щоб ти мене боялась. – видихнув він в мої губи і накрив їх поцілунком.
Це не був мій перший поцілунок. Я вже цілувалась з хлопцями, адже зустрічалась з кількома у випускному році шкільного навчання. Один був моїм однолітком і мав вибуховий характер, а ще вважався красенем школи. Другий був старшим за мене на сім років і мав надзвичайно розвинену память. Саме другий, Олег навчив мене цілуватись по-дорослому і не стидатись цього. І в першому і вдругому випадку мої батьки знали про ці відносини і довіряли мені, тому що я знала як себе поводити з хлопцями.
Та зараз, коли мої губи зминались губами Даміля, і я втрачала здатність дихати, було все інакше. Яскраві відчуття не могли засліпити тремтіння тіла, як і не могли зупинити тривожність, яка нагадувала про неналежну поведінку не лише Даміля, а й мене самої. Я дозволяла йому себе цілувати на очах у хлопця, який виріс у традиціях містечка Н і попри сучасність свого світогляду був повязаний з канонами та табу. А головне і найжахливіше, що я відповідала на поцілунок взаємністю.
Ще одна мить і мій мозок почав активно надсилати свої сигнали. Я мала виправдання своєї поведінки, підкріплене науковими дослідженнями і професійною думкою багатьох психологів та психіатрів. Я відповідала на поцілунок лише тому, що вважала Даміля нестабільним, і щоб вгамувати його агресію та стабілізувати поведінку повинна була дати йому те, що він бажав отримати. Авжеж, я розуміла, що роблю це задля свого спасіння та спасіння Аската, якого кілька хвилин тому майже придушили за його ненавмисний вчинок.
Та кого я обманювала? Я відповідала на поцілунок тому що сама бажала того. Попри страх. Попри розуміння хворобливості ситуації та неадекватності вродливого парубка, який є ворогом родини дядька Мурата, попри мою принциповість та позицію щодо такої хамовитості і власності, я бажала цього поцілунку.
– Я ніколи не скривджу тебе, Лавіка. – відірвавшись від поцілунку, прошепотів Даміль і прибрав від мене свою руку. – Ти не повинна мене боятись.
– А ви не повинні мене залякувати. – відказую у відповідь і несподівано для самої себе, а тим більше для Даміля, даю дзвінкого ляпаса по його обличчю. 
Вклавши усю силу відчаю та образи, моя долоня залишила червоний слід на його щоці. Даміль не був готовий до такого, він не очікував, що я наважусь вдарити його, він не міг знати, що здатна не лише боятись його. Я здатна перетворювати свій страх у силу, яка відрізняє мене від традиційно вихованих дівчат міста Н.
Мій батько був військовим і частенько навчав мене як треба застосовувати свою слабкість, щоб вона ставала силою. Я знала кілька рухів самозахисту, які повинні були якщо не врятувати життя, то відтягнути час для втечі або спантеличити нападника чи іншого знахабнілого представника чоловічого роду. Батько навчив мене багато чому, і можливо мій характер сформувався завдяки його повчанням.
– Більше ніколи не торкайтесь мене без мого дозволу! – швидко протерла очі рукавом сорочки і сміливо подивилась на Даміля, який все ще мовчав і ніяк не реагував на ляпас. – Можливо за вашими законами ви звикли, що жінка це власність чоловіка, та я прибула з іншого всесвіту!
– Оразов! – почувся оклик. – Добре, що ти ще не пішов! – по голосу було зрозуміло, що до Даміля звертався академік Хамраз Хафен. А судячи з важких кроків він швидко наближався до нас.
– Вас кличуть. – відказую і збираюсь повернутись до Аската, який вже якось піднявся на ноги і пошатуючись притискався плечем до стіни.
– Більше ніколи, – вхопивши мене за руку, Даміль дочекався поки я подивлюсь на нього. Він виглядав спокійним. Занадто спокійним як для людини, яку щойно образили. – ніколи не роби цього!
– І ви не робіть. – смикнувши рукою, звільняюсь від його пальців і підійшовши до Аската, роздивляюсь зіниці в його каламутних очах. – Треба щоб тебе оглянув лікар.
– Даміль, – звернувся Хамран Хафез, зупинившись біля Даміля. – я виписав кілька рецептів нових ліків, – він простягнув кілька паперців, не звертаючи уваги на нас. – давай за два місяці знов з результатами тестів до мене.
– Добре. – кивнув Даміль, приймаючи рецепти. – Дякую за допомогу.
– Ну що ти, – посміхнувся чоловік, нервово провівши рукою по сивому волоссю. – це я повинен тобі дякувати за допомогу. Ти не хочеш приєднатись до мене та пообідати?
Я стояла в напівоберті, тому могла краечком ока спостерігати за Дамілем і відомим практикуючим психіатром. Чоловік не відводив погляду від Оразова і продовжував вмовляти його на сумісний обід, в той час як Даміль пропалював мене своїми цинічно-крижаними очима. А потім сказав те, що буквально вибило мене з рівноваги:
– Допоможіть мені з невирішеним питанням, допоки ми в стінах цього чудового закладу.
– Звісно. – кивнув Хамран Хафез, – що треба зробити?
– Мені треба отримати номер телефону однієї студентки. – почувши таке, я розвернулась до них обличчям і ледве втрималась від вереску. – Вона вважає, що моя цікавість до неї це жарт. – очі Даміля палали, коли наші погляди зустрілись у протистоянні. 
– Думаю, це не є проблемою. – сміючись додав Хамран Хафез, поплескавши Оразова по плечу. – Ходімо до ректора, він швиденько все знайде.
– Професоре, – все ще притримуючи Аската за руку, вигукнула їм у спину. Чоловік одразу зупинився і подивився на мене, а Даміль цього не поспішав робити.
– Я слухаю вас, панночко.
– Хіба за законом нашого вузу та взагалі за законом конфіденційності можна надавати приватну інформацію іншим особам?
– Кхмх-кхмх, – прокашлявшись, Хамран Хафез посміхнувся. – інколи таким вчинком ми можемо врятувати чиїсь стосунки. – весело відказав він, викликаючи в мені прилив обурення та злості.
– Вас не лякає можливість позову від жертви?
– Жертви? – густі брови чоловіка полізли вгору, – панночко, з чого такі розмови? Про які позови йдеться?
– Якщо мій номер телефону чи будь-яка індивідуальна інформація, яка знаходиться в архівах вузу, потрапить до рук цього чоловіка. – киваю головою в напрямку Даміля, – то я звернусь до поліції і накатаю на вас заяву за, – не встигаю договорити, замовкаючи під пільним поглядом Оразова, що щойно розвернувся.
– Сучасні дівчата такі чутливі і такі обізнані у законах і правах, – насмішливо пояснив він своєму знайомому, який все ще не розумів про що ми сперичались і в яку халепу його щойно втягнули. – Ходімо обідати, мій друже. – зітхнув Даміль, наостанок підмигнувши мені.
– До побачення, панночко!
– До побачення! – голосно відповідаю і дивлюсь на Аската, який вже дивився на мене очима сповненими неаби якої поваги.
– Ти дійсно неймовірна, Лавіка! Після того, що я побачив, мабуть треба і собі ризикнути.
– Чим ти зібрався ризикувати? – запитую і підхопивши його, а потім і свою сумку, крокую до сходин. – Тобі вже полегшало?
– Так, – він висмикує у мене обидві сумки і вирівнює спину. – Вже попустило.
– Вибач, що так вийшло. – знизую плечима, і відходжу від нього на крок, щоб тримати дистанцію.
– Це ти мене вибач. Я не побачив його, тому не зреагував. – почав вивправдовуватись Аскат, хоча й сам розумів, що не було за що виправдовуватись. Він не виглядав кремезним чи фізично розвиненим, був звичайним хлопцем зі звичайними силами. Але після сутички з Дамілем відчував себе зламаним.
– Треба щось робити з цим навіженим. Як його пропустили у корпус?!
– Він тобі подобається? – тихим голосом запитав Аскат. – Якщо чесно?
– Якщо чесно? – ми повільно спускались вниз до пропускного пункту біля виходу. – А хіба може подобатись така людина з неконтрольованою агресією?
– Ну, – припустив Аскат, посміхнувшись. – дівчатам подобаються погані хлопці.
– Від того подобається він мені чи ні його сутність не зміниться! – намагаюсь відповідати плутано, але акцентуючи увагу на правильній позиції, хоча знаю відповідь і вона неприпустима.
– Як ти взагалі наважилась вдарити його? Ти не думала про те, що він може вдарити у відповідь?
– Не думала. А тепер думаю. – а й справді, він міг вдарити мене. Застарілі варварські закони дозволяють бити жінок, виправдовуючи агресію чоловіків будь-чим, навіть самим існуванням жінки, яка заслуговує на повчання як фізичні так і психологічні.