Читати книгу - "На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький"

Горпина. Бо­жи­ся, при­ся­гай­ся, бо ти згу­бив мою ди­ти­ну, їж свя­ту зем­лю, то я по­вi­рю. На, їж! (Бе­ре жме­ню зем­лi.)

Гострохвостий. (смiється). Хi­ба я вовк, щоб їв зем­лю.

Горпина. Їж! На, їж, то по­вi­рю.

Гострохвостий. (ре­го­четься). Чи ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, при своєму умi! Батько­вi своєму по­не­сiть, не­хай по­куш­тує, яка зем­ля на смак.

Горпина. То вiн ще глу­зує над на­ми, бiд­ни­ми си­ро­та­ми! Зво­дить з ума мою Олен­ку, ще й зну­щається над на­ми! По­лi­цiя! По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го, си­бiр­но­го! В тюр­му! В Си­бiр йо­го! Там йо­му мiс­це!

Гострохвостий. (ти­хо). От зду­рi­ла ба­ба зовсім. На­ро­бить ме­нi шкан­да­лу на всі Ко­жум'яки, не мож­на бу­де завт­ра й очей лю­дям по­ка­за­ти. (голосно.) Не кри­чiть, бо…

Горпина. Що бо? Га? Що то за бо?… Кри­чу, бо маю пра­во! По­лi­цiя! Квар­тальний! Де­сяцький! Сю­ди! В'яжiть йо­го, бе­рiть йо­го!

ВИХIД 6

Горпина, Гострохвостий й Оленка.

Оленка вер­тається, ста­вить вiд­ра, про­жо­гом ви­бi­гає на сце­ну, ри­дає i ки­дається до ма­те­рi.

Оленка. Ма­мо! Не за­чi­пай­те, бо я люб­лю йо­го! Сви­рид Йва­но­вич лю­бить ме­не. Ма­мо! Про­шу вас, бла­гаю, не за­чi­пай­те!

Горпина. Щоб я йо­го так пус­ти­ла, пiй­мав­ши на га­ря­чо­му мiс­цi? Нi­за­що в свi­тi! Нi­за­що! Не бу­ла б я Горпина Ска­ви­чи­ха, щоб я та­ки не пос­та­но­ви­ла на своєму. Ко­ли за­чi­паєш, то за­чi­пай чес­но, не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми то­бi не iг­раш­ка.

Гострохвостий. Ви на ме­не, Гор­пи­но Кор­нiївно, i се й те, i сяк i так, i ся­кий i та­кий, а ви не знаєте, що я хо­чу сва­та­ти Олен­ку.

Горпина. Ду­рiть уже дур­но­го Ряб­ка та ве­ли­ко­ро­зум­ну мою не­бо­гу Євфро­си­ну, а нас, убо­гих, не пiд­ду­ри­те.

Гострохвостий. Їй-бо­гу, прав­ду го­во­рю вам… Ви ме­нi не вi­ри­те? Ви ду­маєте, що я не­чес­но жар­тую з Олен­кою? Вiр­те ме­нi, я чо­ло­вiк чес­ний. I бо­жусь, i при­ся­га­юсь, що не пiд­ду­рюю. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­дав, бо­дай я завт­ра по­вi­сив­ся на своїх ре­мiн­них па­сах, в своїй ха­тi, ко­ли ви ме­нi не вi­ри­те. Щоб я вас пiд­ду­рю­вав? Я ход­жу до Ряб­ка так, як хо­дять зна­ко­мi до зна­ко­мих, а же­ни­тись не же­нюсь. Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи мож­на ж рiв­ня­ти Олен­ку до Євфро­си­ни? По­ду­май­те ви.

Горпина. О, вже що прав­да, то прав­да. Моя Оленка… (До Олен­ки.) Геть одiй­ди… (До Гост­рох­вос­то­го.) Як гля­ну на ба­за­рi на свою Олен­ку, то не­ма кра­щої од неї не то що мiж на­ши­ми мi­щан­ка­ми, але мiж ти­ми ба­ри­ня­ми, що веш­та­ються по ба­за­рi. Та­ки та­ка гар­на, хоч во­ди з ли­ця на­пий­ся! I бiс її зна, в ко­го во­на вда­лась.

Гострохвостий. Ав­жеж не в вас… В неї го­ло­сок, як у фло­ровських чер­ни­чок, а в вас та­кий бас, як у на­шiм шевськiм хо­рi у Йоньки Ше­лих­вос­та, їй-бо­гу!

Горпина. Ну й при­рiв­няв.

Гострохвостий. Так я не­за­ба­ром до вас i на за­ру­чи­ни.

Горпина. Про ме­не, й про­си­мо; тiльки, здається, у вас нi за со­бою, нi пе­ред со­бою… так, як i в нас. Тiльки й доб­ра, що брит­ви та язик у ро­тi, як брит­ва.

Гострохвостий. Не ду­май­те так, Гор­пи­но Кор­нiївно! В ме­не, ви са­мi знаєте, i Оленка знає, своя ци­люр­ня…

Горпина. Ма­буть, тiльки що ци­люр­ня. Та вже бог iз ва­ми. Ко­ли вам моя Оленка спо­до­ба­лась, то й при­ходьте до ме­не в гос­тi. В ме­не швид­ко бу­дуть гос­тi, бо я в чет­вер iме­нин­ни­ця; обi­ця­лись i нап­ро­шу­ва­лись та­ки са­мi мої ку­ми з Ко­жум'як, з Ста­ро­го Києва і на­вiть Пе­чорська. Для ку­мiв я вже не по­жа­лiю хлi­ба-со­лi.

Гострохвостий. То бу­де пир на ввесь мир.

Горпина. Хоч не на ввесь мир, та все-та­ки бу­де пир. При­ходьте, мо­же, й по­го­ди­мось, ко­ли у вас язик не та­кий, як ва­шi брит­ви.

Гострохвостий. Доб­ре-доб­ре. (Ти­хо.) Яка ж кра­са Олен­чи­на. Для її кра­си варт на­вiть па­ну Гост­рох­вос­то­му оцi вiд­ра за­нес­ти до ха­ти. (голосно.) Вiзьму ж я вiд­ра, щоб вам, Олен­ко, бу­ло до­до­му йти ле­генько. (Бе­ре вiд­ра на пле­чi i крек­че. Ти­хо.) Ой, обш­мульгаю ж я со­бi пле­чi! Се на­ди­бав ли­хо ко-жум'яцьке! Ко­ли б ще яка чор­тя­ка не вгля­дi­ла та не розб­ре­ха­ла на ввесь По­дол, ко­ли ще са­ма Ска­ви­чи­ха завт­ра не розб­ре­ше на ввесь Київ.

Пiсню на го­рi лед­ве чуть.