Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Оскільки корабель прибув рано вранці, вони змогли сісти в поїзд до Монреалю того самого дня, але найперше Олег зайшов до банку, де обміняв частину фунтів стерлінгів на канадські банкноти. Коли дістався до залізничного вокзалу, то відправив телеграму Миколі Тефаняку, аби попередити, що діти Ловенці й він сам будуть у Монреалі назавтра в кінці дня.
Коли вечеряли, Олена поділилася з Олегом своєю стурбованістю.
— Я не хочу везти гроші, які нам дав наш батько. На борту корабля наші статки були в безпеці в сейфі нашої каюти, та тепер, якщо я загублю валізу, в нас не буде ні цента.
— Тому що вона більше дбає про свою дорогу скрипку, ніж про власну валізу, — закинув нахабно Віталій. — Тому нам варто скласти всі наші гроші до футляра її дорогоцінного інструмента.
— Чи у твій мішечок з олов’яними солдатиками, — засміялася сестра. — Тоді ми точно їх не загубимо!
Хоча Олега й веселили ці дитячі підсміювання, він визнав, що вона має рацію.
— Звичайно ризиковано, — погодився він. — Які ваші пропозиції, мадемуазель Олено?
— Ми з Віталієм не мали досвіду поводження з грошима. У вас досвіду більше. Що ми маємо зробити?
— Тому що мосьє Віталій ще досить юний, раджу розділити готівку між нами двома і сховати акцію на пред’явника у футлярі вашої скрипки, хоч би на деякий час. Ваш брат не так уже й помилявся, коли пропонував таке рішення. Ваш музичний інструмент ніколи не загубиться. Коли ж облаштуємося в Монреалі, обміняємо його, а ще візьмемо сейф, щоб лишати там наші гроші.
Коли закінчили вечеряти й розійшлися по купе, Олена і Віталій притулилися один до одного.
— Я боюся! — пожалівся Віталій.
Олена намагалася бути впевненою й ніжно притиснула брата до свого плеча, перш ніж витягти з валізи рамку рожевого дерева, яку їм дав їхній батько.
— Допоки ми будемо всі разом, нічого не станеться, Віталію. Я обіцяла татові оберігати тебе, і ніколи тебе не кину. А ще мама. Вона захищає нас згори, я впевнена.
Вказівним пальцем вона ніжно провела по материному обличчю. Хлопчик узяв рамку й обережно поцілував дорогоцінне зображення. Олена скуйовдила його чорне волосся.
— Ти схожий на маму, — прошепотіла вона.
— Я можу спати з тобою, у твоєму ліжку? — спитав благально Віталій.
— Звичайно, — відповіла сестра, натягуючи на них простирадло.
Рука в руці, діти Ловенці заснули, забувши про прийдешні дні, сповнені див і невпевненості. За Атлантикою, на континенті, який вони щойно полишили, держави починало трусити в центрі незворотних подій.
4
Монреаль, 19 липня 1914 року
На Віндзорському вокзалі стояло відлуння суміші голосів тих, хто прибував до Монреаля, і тих, хто від’їздив. Микола Тефаняк разом зі своїм сином Петром чекали на поїзд із Галіфакса. Телеграма від Олега Севчука, яка повідомляла про приїзд дітей колишнього патрона, його здивувала. Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда мало призвести до неабияких потрясінь у Європі, щоб Антон Ловенець наважився відправити їх із Європи самих. Упевнений, що Ловенці подорожували з багатьма валізами, він позичив в одного із сусідів воза, досить великого, щоб усе вмістилося. На щастя, була неділя, і він із сином мали вихідний. Микола не міг дочекатися новин із Батьківщини.
— Олена з Віталієм, я майже не пригадую їх, ми насправді жили в різних світах. Олена ходила до приватного коледжу, а я тоді кинув школу після п’ятого класу, щоб піти працювати на фабрику її батька.
— Коли ми поїхали з Калуша, малій було тринадцять років, а її брату лише п’ять. Вони напевне сильно змінилися.
— Мені було сімнадцять, коли я полишив Україну. Єдине, що пам’ятаю про цю дівчину, те, що вона була досить снобістським підлітком, яка ніколи не виходила з дому без гувернантки чи батька.
— Ти ще маєш пам’ятати, що панянка Ловенець мала неабиякий хист до музики.
— Так, вона грала на скрипці в церкві щонеділі, — згадав Петро, імітуючи відповідний рух. — Ну справжня маленька кривляка, яка намагалася бути принцесою!
Їхню розмову перервало прибуття поїзда. Микола легко упізнав дітей Ловенців по їхньому за українською модою гарно вишитому одягу.
— Щастя, що ми найняли досить великого воза, — бурчав Петро, закидаючи важкі валізи на підводу.
Олена роздивлялася незвичний транспорт, якого тягнув величезний кінь із довгою шерстю біля копит. То був такий собі прямокутний ящик, поставлений на чотири колеса; дошка спереду слугувала сидінням.
— Сідайте біля мене, — запропонував їй Микола. — Олег із вашим братом сядуть ззаду.
«Хоч дощу немає», — подумала вражено молода жінка.
Свідомий того, що панянка Ловенець звикла до більшого комфорту, Петро допоміг їй забратися на сидіння з насмішкувато вигнутими кутиками губ. Потім він усівся ззаду на підлогу разом із Віталієм і Олегом.
— Ви живете далеко звідси? — запитав учитель, не наважуючись скаржитися на недостатній комфорт.
— Доїдемо за пів години. Ми живемо на південному заході міста, в робітничому районі, який франкоканадці називають малясовим передмістям.
— І що означає така назва? — занепокоєно запитав Олег.
— Відчуєте, коли проїжджатимемо повз пристані, — відказав Петро. — Величезні цистерни з малясом, з яких іде такий цукристий дух, що неможливо сплутати.
— У нашому районі є українська громада, — повідомляє Микола. — Тому що поруч фабрики й порт, легше знайти роботу. Нам із Петром пощастило. Ми працюємо на взуттєвому складі.
— Тому що останнім часом у Монреалі багато безробітних, навіть серед франкоканадців.
— Правда, стільки, що міські служби змушені були організувати народні супи, щоб дати змогу людям без доходів їсти хоча б раз на день.
— А що таке народні супи? — запитав Віталій. — Їх так називають, бо вони найкращі в Канаді?
Микола не зміг втриматися від посмішки.
— Для людей, які голодують, вони справді найкращі у світі.
— Але серед наших земляків багато хто не хоче туди йти, — вів далі Петро. — Вони бояться, що їх заарештують за бродяжництво й відправлять назад до України. Тож вони збирають їжу, де тільки можуть, щоб вижити.
— Якщо помирати з голоду, то вже краще у своїй країні — проказала Олена, яка й досі жаліла, що полишила рідну землю.
— Ви не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.
