Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

3.

Від­повісти на друге пи­та­н­ня не­складно, як­що зга­дати пре­цедент між­воєн­но­го двад­ця­ти­лі­т­тя — ко­ли поразка украї­нської револю­ції 1917-1921 років, а на дода­чу ще й ката­строфі­чний фінал більшо­ви­цької «украї­ніза­ції» об­умови­ли рі­зкий поворот украї­нсько­го на­ціонально­го ру­ху вправо. У певному сенсі цей поворот ілюструє кла­си­чну те­зу Вальте­ра Бен’яміна про те, що «вся­ке становле­н­ня фа­ши­зму несе на собі від­би­ток не­вдалої револю­ції». Праворади­кальна «Свобода» отри­мала шанс проби­тись у політи­чний мейнстрім допі­ру тоді, ко­ли помі­рковані право­центри­стські та лі­во­центри­стські партії ці­лкови­то ском­прометували се­бе, а заразом і ідею лі­бе­ральної демократії га­не­бни­ми між­усоби­ця­ми і фа­кти­чною зрадою ідеалів та споді­вань Помаранче­вої револю­ції.

Змарнована револю­ція посприя­ла, до ре­чі, під­несен­ню не ли­ше фа­ши­зої­дної «Свободи», а й не менш то­та­лі­та­рної, сталі­ністської КПУ, ко­тра по­трої­ла свій електоральний успіх (від 5% у 2007 до 15% у 2012), та олі­га­рхі­чної «Партії ре­гіонів» — па-трон-клі­є­нтелі­стської ме­ре­жі ма­фійно­го ти­пу, ко­тру напередодні Помаранче­вої револю­ції не­без­під­ставно вва­жа­ли го­ло­вною за­грозою для украї­нської демократії, правової держави та європейської інте­гра­ції. Після то­го, як її канди­дат Ві­ктор Яну­кович ви­грав 2010 року пре­зи­дентські ви­бори, «Свобода» стала для бага­тьох украї­нців остан­ньою надією на поря­ту­нок — як партія твердих хло­пців, що ті­льки й здат­ні поря­тувати краї­ну від га­нгстерів, ко­трі захопи­ли її, на­че со­малійські пі­рати.

Як і під­пільна ОУН, маргінальна «Свобода» зросла з поразки лі­бе­рально-демократи­чно­го проекту і зумовле­но­го цим глибоко­го ресенти­менту. Хоча, схо­же, бу­ли й три­віальніш! при­чи­ни. Десь від кі­нця ну­льових років «Свобода», по­при свою маргінальність, отри­мала несподі­вано ши­рокий до­ступ до чі­льних телевізійних ка­налів, контро­льованих олі­га­рха­ми і не надто від­кри­тих для помі­рковані­ших опози­ційних партій і канди­датів.

Так само істо­т­но і зага­д­ково полі­п­ши­ло­ся фінансове станови­ще партії, що від­би­ло­ся зокрема в досить ко­штовній та ефе­кти­вній ви­борчій кампанії. Чи­мало екс­пертів пере­конані, що влада й пов’язані з нею олі­га­рхи постави­ли на «Свободу» як на певний політ­техно­ло­гі­чний проект із по­двійною ці­л­лю. По-перше — осла­би­ти своїх го­ло­вних, значно сер­йозні­ших суперни­ків із на­ціонал-демократи­чно­го та­бору, від­давши їхню тради­ційну електоральну базу в Захі­дній Украї­ні ради­калам і створи­вши водночас опу­дало на­ціоналі­сти­чно­го «та­лі­бану». І по-друге — для виведе­н­ня в другий тур запла­нованих на 2015 рік пре­зи­дентських ви­борів канди­дата від «Свободи» як оптимально­го і фа­кти­чно єдино­го суперни­ка, ко­тро­го чин­ний пре­зи­дент Яну­кович міг би пере­мо­гти без надмі­рних фа­льси­фі­ка­цій.

Так чи так, а подальші події показали, що за­грозу украї­нсько­го ради­кально­го на­ціоналі­зму істо­т­но пере­більши­ли — як про­урядові пропага­ндисти, що ви­кори­стовували роз­кру­че­ний ни­ми міф для мас­штабних політи­чних мані­пу­ля­цій, так і пропага­ндисти кремлі­вські, ко­трі теж енергійно при­кла­ли­ся до творе­н­ня цьо­го мі­фу (принаймні від 2005 року) і неабияк з ньо­го скори­стали, особли­во під час та після Євро­май­дану, ко­ли повале­н­ня Яну­кови­че­во­го ре­жи­му російські медія поча­ли інтенси­вно змальовувати як «фа­ши­стський путч». Сьо­годні, в си­туа­ції неоголоше­ної війни, за допомо­гою від­повід­них мовних клі­ше, як за­знача­ють То­мас де Вааль та Метью Ку­пфер, російська пропага­нда «моделює російсько-украї­нський конф­лікт як своєрідний ри­мейк ідео­ло­гі­чно­го поділу ча­сів Другої сві­тової війни, де Росії та Украї­ні від­ведено роль від­повід­но “анти­фа­ши­стської” та “профа­ши­стської” си­ли. Ці ярли­ки — справж­ня зброя в дискурси­вному про­ти­стоян­ні, що піджи­влює про­ти­борство на полі бою… Усі ці те­рміни — ре­зультат май­же сі­м­деся­ти­лі­т­ньо­го про­цесу, що пере­творив концепт у політи­зоване звину­ва­че­н­ня зі що­найши­ршим за­стосува­н­ням».

Усупереч роз­горну­тій Кремлем пропага­ндистській істерії, ані пре­зи­дентські, ані парла­ментські ви­бори в Украї­ні 2014 року не принесли праворади­кальним парті­ям та їхнім канди­датам яки­хось помі­т­них електоральних успі­хів. На пре­зи­дентських ви­борах вони не здобули навіть одно­го від­со­тка го­ло­сів, на парла­ментських — не подо­ла­ли (як, до ре­чі, й комуністи) п’яти­від­со­тково­го ви­борчо­го бар’єру. Хоч як парадоксально, а в си­туа­ції війни й політи­чної та, у певному сенсі, на­ціоналі­сти­чної мобілі­за­ції, украї­нське суспільство не про­го­ло­сувало за ради­калів, а під­три­мало нато­мість помі­рковані­ших центри­стів — рі­шу­че на­ставле­них що­до від­би­т­тя зовні­шньої агресії, про­те прими­рли­вих і ком­промісних що­до рі­зноманіт­них вну­трі­шніх поділів та супере­чностей. Це, звісно, зовсім не означає, що чергова поразка ще однієї револю­ції не поверне друго­го ди­ха­н­ня ради­калам. їхній від­носний успіх на недавніх місцевих ви­борах показує, що не­здат­ність центри­стських партій при владі ефе­кти­вно ви­рі­шу­вати про­бле­ми і пов’язана з цим фрустра­ція населе­н­ня неми­ну­че під­ви­щує шанси ради­калів та популі­стів на політи­чне воскресі­н­ня.

4.

Від­пові­вши на друге запи­та­н­ня — про ймовірні при­чи­ни під­несе­н­ня і паді­н­ня праворади­калів, — мо­же­мо поверну­ти­ся до запи­та­н­ня першо­го, де­що складні­шо­го: в чо­му при­чи­на парадоксальної популя­рності на­ціоналі­сти­чних лі­дерів, їхніх ру­хів та си­м­волів із ча­сів Другої сві­тової війни на тлі вкрай ни­зької при­хи­льності до їхніх сьо­годні­шніх ідео­ло­гі­чних спад­коє­м­ців і, взага­лі, до на­ціоналі­сти­чної ідео­ло­гії як та­кої? Сер­йозна дис­ку­сія з цьо­го приводу від­бу­ла­ся навесні 2010 року — не­вдовзі по то­му, як пере­мо­же­ний пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ефе­кт­но грю­к­нув на про­ща­н­ня двери­ма, при­свої­вши посме­рт­но Степанові Бандері найви­щу державну нагороду — зва­н­ня Ге­рой Украї­ни.

Цей провокати­вний жест ви­кли­кав, при­родно, не­га­ти­вну реакцію з боку Москви, ко­тра й перед тим не­вто­мно змальовувала Ві­ктора Юще­нка як бандері­вця і «фа­ши­ста». Засу­див рі­ше­н­ня Юще­нка й пре­зи­дент-елект Ві­ктор Яну­кович та йо­го Партія ре­гіонів, — що зага­лом не ди­вно, враховую­чи їхню ті­сну спів­пра­цю з Кремлем у специ­фі­чній «анти­фа­ши­стській» кампанії, з ви­кори­ста­н­ням, зре­штою, тих самих політ­техно­ло­гів. Нато­мість певною несподі­ванкою стала жорстка реакція на Юще­нків указ з боку Європарла­менту. Йо­го де­пу­та­ти, за ініціати­вою польської делега­ції, ухвали­ли ре­зо­лю­цію, в якій засу­ди­ли нагородже­н­ня Бандери і закли­кали нове украї­нське ке­рі­вни­цтво, се­б­то Ві­ктора Яну­кови­ча із сорат­ни­ками, пере­гляну­ти не­фортун­ний указ і тим самим під­тверди­ти від­даність Украї­ни європейським цін­ностям.

Покла­да­н­ня на Яну­кови­ча поче­сної ро­лі охоронця європейських цін­ностей мо­гло би так і ли­ши­ти­ся звичайним ку­р­йозом, виявом політи­чної наївності європарла­ментарів, ко­ли б не про­звуча­ло у їхній заяві і значно сер­йозні­ше звину­ва­че­н­ня Бандери в «ко­ла­бора­ції з на­ци­стською Німеч­чи­ною». Фраза стосувала­ся, правдоподі­бно, пері­оду до 1941 року, тоб­то ще до то­го, як Бандера опи­ни­вся у Заксенга­взені, — пері­оду, в який очо­лю­вана ним ОУН шу­кала собі по­тенційних сою­зни­ків по всіх європейських сто­ли­цях. У си­нхроні­чному роз­рі­зі ця га­дана «ко­ла­бора­ція» ні­чим на­справді не від­рі­зня­ла­ся від «ко­ла­бора­ції» більшо­сті сві­тових лі­дерів із німе­цьким урядом до поча­тку Другої сві­тової війни. Всі вони вели ці­лком прия­зні пере­говори з на­ци­стськи­ми урядовця­ми і під­пи­сували з ни­ми рі­зноманіт­ні економі­чні й політи­чні угоди, вклю­чно з істори­чним до­говором 1939 року про «ві­чний мир і дружбу» між Німеч­чи­ною і Совє­тським Сою­зом. Чо­му саме ОУН мала бу­ти під цим оглядом принципові­шою й перед­бач­ли­ві­шою від британсько­го чи французько­го уряду (не ка­жу­чи вже про совє­тський) — профе­сійні «анти­фа­ши­сти» за­звичай не з’ясовують.

На­справді де­пу­та­ти Європарла­менту на­вряд чи взага­лі ко­ли-не­будь щось чу­ли