Читати книгу - "Хіппі"

контакту зі Всесвітом у всіх своїх подорожах, проте це не означало, принаймні в той момент його життя, потурання тим, що завжди насміхалися над довгим волоссям, питали посеред вулиці, скільки часу він не мився, казали, що барвисті одежі свідчать про невпевненість у сексуальній орієнтації — скільки, мовляв, мужиків уже побувало в його ліжку, радили облишити бродяжництво, закинути наркотики та пошукати пристойну роботу й працювати задля того, аби країна вийшла з кризи.

Ненависть до несправедливості, бажання помсти й відсутність почуття прощення не дозволяли належно сконцентруватися, і невдовзі медитацію перервали думки ниці, але ж виправдані, як йому гадалося. Чи сповістили його родину?

Батьки не знали, коли він збирався повернутися, отже, не мали дивуватися тривалій відсутності. Обоє завжди нарікали на те, що він мав кохану, старшу на одинадцять років, яка намагалася використати його для своїх невисловлених бажань, аби зламати рутину життєвих невдач, іноземку з неправильної країни, маніпуляторку юнаками, яким був потрібний замінник матері, а не приятелька, як усім його друзям, як усім його недругам, як усім на світі, хто йшов уперед, не створюючи нікому проблем, не змушуючи родину виправдовуватись і здаватися неспроможною правильно виховати власних дітей. Сестра Пауло вчилася на інженера-хіміка й відзначилася як одна з найуспішніших студенток, та вона не була приводом до гордощів: батьків набагато більше турбувало, як улаштувати сина в їхньому світі.

А потім, через деякий час, тривалість якого було неможливо визначити, Пауло почав думати, що заслужив саме на те, що відбувалося. Дехто з друзів удавався до збройної боротьби й знав, що на нього чекає, а йому випало якраз платити за наслідки: це мало бути небесною карою — не людською. За численні прикрощі, які спричинив, він тепер заслужив сидіти голим на підлозі камери, споглядаючи своє нутро й не знаходячи жодної сили, жодної духовної втіхи, жодного голосу, що промовив би до нього, як це трапилося біля Брами Сонця.

І єдина річ, яку він міг робити, — це спати. Завжди сподіваючись, що пробудиться від кошмару, і завжди прокидаючись у тому ж місці, на тій же підлозі. Завжди гадаючи, що найгірше вже минулося, і завжди кидаючись у піт, у страх від стуку у двері — мабуть, вони не знайшли нічого з того, про що він розказав, і тортури відновляться з іще більшим оскаженінням.

тось постукав у двері — Пауло щойно скінчив вечерю, та вже знав, що йому могли подати ранкову каву й тим іще більше заплутати. Він натяг каптура, почув, як двері відчиняються і хтось кидає на підлогу речі.

— Одягайтеся. І не знімайте каптур.

Це був голос «доброго поліцейського», чи пак «доброго ката», як він волів називати його подумки. Той не виходив, поки Пауло вдягався й узувався. Коли скінчив, чоловік узяв його за руку, сказав бути обережним з нижньою поперечиною дверей (яку він уже переступав багато разів, коли ходив до туалету, але, мабуть, чоловік відчував необхідність сказати щось увічливе) і нагадав, що шрами на ньому були лише ті, які він зробив собі сам.

Вони йшли хвилини зо три, коли інший голос сказав: «Варіант чекає на подвір’ї».

Варіант?[21] Пізніше він зрозумів, що це була марка автомобіля, але в той момент подумав, що то шифрування, щось подібне до «Розстрільний загін уже готовий».

Його підвели до машини й просунули під каптур папір і ручку. Він і не думав читати, був готовий підписати все, що йому скажуть, можливо, і зізнання, яке принаймні покінчило б із цією божевільною ізоляцією. Але «добрий кат» пояснив, що це список його речей, знайдених у готелі. Наплічники лежали в багажнику.

Наплічники! Це було сказано в множині. Але він настільки оціпенів, що не звернув уваги.

Він зробив що наказано. Дверці з другого боку відчинилися. Через дірочку в каптурі Пауло побачив одяг — це вона! Від неї зажадали того самого: щоб підписала документ, та вона відмовилася, бо хотіла прочитати, що в ньому. З тону її голосу було зрозуміло, що жодного разу вона не піддалася паніці, повністю контролюючи власні емоції, і той тип — вимушено — погодився, аби вона прочитала. Коли закінчила й нарешті поставила підпис, її долоня торкнулася руки Пауло.

— Не дозволено торкатись один одного, — сказав «добрий кат».

Вона не зважила на це, і Пауло на якусь мить подумав, що їх обох знову затягнуть усередину і катуватимуть через непокору наказам. Він спробував забрати руку, але жінка стисла її сильніше й не випустила.

«Добрий кат» зачинив тоді дверці й наказав машині рушати. Пауло спитав, чи з нею все добре, і відповіддю був цілий звіт про те, що сталося. Хтось засміявся на передньому сидінні, і він попросив кохану краще помовчати: вони зможуть поговорити потім, або іншого дня, або в місці, куди їх везли — можливо, до справжньої в’язниці.

— Ніхто не підписує документ про те, що наші речі повернуто, коли не має наміру відпустити нас, — відповіла вона.

Тип на передньому сидінні знов засміявся — насправді засміялося двоє. Водій був не сам.

— Мені завжди казали, що жінки відважніші за чоловіків, — зазначив один з них. — Це ми тут помітили щодо ув’язнених.

Тепер уже пасажир на передньому сидінні попросив водія замовкнути. Машина їхала ще якийсь час, зупинилася, і той тип наказав зняти каптури.

Це був один із тих, хто схопив пару в готелі, — чоловік східного походження, але тепер уже усміхнений. Він вискочив з машини разом з ними, підійшов до багажника, витяг наплічники й подав їх, а не кинув на землю.

— Ви вільні. Зверніть ліворуч на першому перехресті, пройдіть іще хвилин зо двадцять — і побачите кінцеву автобусну зупинку.

Він сів назад, і автомобіль неквапом рушив, ніби його пасажирів ніщо не зв’язувало з тим, що сталося, — такою була нова дійсність країни: командували вони, і ніхто ні перед ким не міг чогось там оскаржити.

Пауло поглянув на коханку, вона на нього. Обоє обійнялися, з’єднались у довгому поцілунку й пішли до зупинки. Було небезпечно залишатися в тому ж готелі, вважала вона. Здавалося, що жінка ніяк не змінилася, ніби ці дні — тижні, місяці, роки? — були просто якоюсь мандрівкою в сні, а гарні спогади переважали й не могли бути затьмарені тією пригодою. Він крокував швидко, уникаючи ствердження, що провину мала вона, що їм не треба було їхати дивитися скульптури, вирізьблені вітром, що, якби вони