Читати книгу - "He відпускай мене"

— Ти дещо розповідав, — нагадала я Томмі. — Про міс Люсі, яка сказала тобі, що не бути творчим — нормально.

— Вона справді таке казала. Сказала, щоб я не хвилювався. Не зважав на те, що кажуть інші. Це сталося кілька місяців тому. Може, ще трохи раніше.

Я бачила, що кілька дітей із молодших класів зупинились біля одного з вікон на верхньому поверсі і спостерігали за нами. Але я вже присіла навпроти Томмі і нічого більше не вдавала.

— Але це дуже нетипово для неї, Томмі. Ти впевнений, що правильно все зрозумів?

— Звичайно, я зрозумів правильно, — він раптово понизив голос. — Вона це промовила не один раз. Ми були у неї в кімнаті, і вона цілу промову на цю тему виголосила.

За словами Томмі, коли вона вперше попросила його прийти до неї в кабінет після Оцінювання уроків мистецтва, він сподівався ще однієї лекції на тему того, що йому треба дужче старатись — йому доводилось не раз чути таке від багатьох вихователів, зокрема й від самої міс Емілі. Але вже коли вони йшли від основної будівлі у напрямку Оранжереї — де були розташовані помешкання вихователів, — Томмі почав підозрювати, що цього разу буде інакше. Далі, як він опинився у м’якому кріслі міс Люсі — сама вона залишилась стояти біля вікна, — вона попросила його про все розповісти, про те, як він сприймає свою ситуацію, усе, що з ним відбувається. Тож Томмі почав переповідати. Але перш ніж він зумів дійти до середини своїх поневірянь, вона раптом перебила його і заговорила сама. Вона сказала, що знає багатьох учнів, які тривалий час переживали труднощі з творчістю: малюванням, живописом, поезією, довгими роками ніщо з переліченого їм не вдавалось. А тоді одного дня щось змінювалось і вони розквітали. Цілком імовірно, що й Томмі був одним із них.

Томмі доводилось і раніше чути такі заспокоювання, але було щось таке у манері міс Люсі, що змушувало його до неї прислухатись.

— Я відчував, — пояснив він мені, — що вона до чогось провадить. До чогось іншого.

І справді, невдовзі вона сказала таке, що Томмі непросто було осягнути. Але вона повторювала доти, доки він нарешті не почав розуміти. Якщо Томмі щиро старався, казала вона, але йому все одно не вдавалось бути творчим, тоді все гаразд, не слід було хвилюватись. І з боку геть усіх — і учнів, і вихователів — було неправильно за це його карати або тиснути на нього в будь-який спосіб. Бо то не його провина. І коли Томмі запротестував — мовляв, міс Люсі каже чудові речі, але всі інші думають, що винен він сам, — вона зітхнула і поглянула у вікно. А тоді мовила:

— Можливо, це не надто тобі допоможе. Але ти просто запам’ятай. Тут, у Гейлшемі, є щонайменше одна особа, яка вважає інакше. Щонайменше одна особа, яка вважає тебе дуже хорошим студентом, не гіршим від усіх інших, незважаючи на те, наскільки ти творчий.

— Вона ж із тобою не жартувала? — запитала я Томмі. — Це не був такий хитромудрий спосіб тебе вичитати?

— Однозначно ні. У кожному разі…

Вперше за весь час Томмі непокоївся через імовірність бути підслуханим — обернувшись через плече, він поглянув на головний корпус. Учні молодших класів, які дивились у вікно, перестали нами цікавитись і зникли. Кілька дівчат із нашого року прямували до павільйону, але вони були від нас ще досить далеко. Томмі обернувся до мене і майже пошепки сказав:

— Так чи інакше, кажучи це все, вона тремтіла.

— Що ти маєш на увазі — тремтіла?

— Тремтіла. Від гніву. Я бачив. Вона була розлючена. Розлючена глибоко всередині.

— На кого?

— Я не знаю. Точно не на мене, це найважливіше! — він засміявся, а тоді знову посерйознішав. — Не знаю, на кого вона злилась. Але вона неабияк гнівалась.

Я знову підвелася, бо в мене розболілись литки.

— Як це дивно, Томмі.

— Цікаво, що ця розмова з нею допомогла. Дуже допомогла. Ти казала сьогодні про те, що в мене тепер все добре складається. Це завдяки тій розмові. Тому що потім, коли я думав над її словами, я усвідомив, що вона права, що це не моя провина. Звісно, я не докладав усіх зусиль. Але, по суті, то не була моя провина. Ось у чому різниця. І коли я почувалася невпевнено, я шукав поглядом її десь неподалік, а коли був на її уроці, вона не згадувала й слова з нашої бесіди — мені вистачало просто на неї дивитися, і вона іноді також звертала на мене увагу і легенько кивала. І це було все, що мені потрібно. Ти запитувала, чи щось трапилось. Оце й усе, що трапилось. Але, Кет, послухай — нікому про це ні слова, добре?

Я кивнула, але запитала:

— Це вона взяла з тебе обіцянку?

— Ні-ні, вона ні про що мене не просила. Але ти не кажи нікому жодного слова. Ти повинна по-справжньому пообіцяти.

— Добре.

Дівчата, які прямували до павільйону, помітили мене, і тепер махали руками і гукали. Я помахала їм у відповідь і сказала Томмі:

— Я краще піду. Поговоримо про це якось іще.

Але Томмі знехтував мої слова.

— Є ще дещо, — продовжив він. — Вона сказала мені таке, чого я не можу збагнути. Я збирався тебе про це запитати. Вона сказала, що нас навчають недостатньо — якось так.

— Навчають недостатньо? Тобто вона думає, що ми повинні вчитися ще старанніше?

— Ні, не думаю, що вона мала на увазі це. Розумієш, вона говорила про нас. Про те, що трапиться з нами котрогось дня. Виїмки і все таке.

— Але ж нас цього вчили, — сказала я. — Цікаво, що це вона мала на увазі. Невже вона думає, що від нас щось приховують?

Томмі на якусь мить замислився, тоді похитав головою.

— Не думаю, що йшлося про це. Вона просто вважає, що нам пояснювали недостатньо. Сказала, що й сама не дуже хотіла б нам про це розповідати.

— Про що саме?

— Сам не знаю. Може, я все неправильно зрозумів, Кет, не знаю. Мабуть, вона мала на увазі щось цілковито інше, щось про мою недостатню схильність до творчості. Я не зовсім усе це розумію.

Томмі дивився на мене так, ніби сподівався на мою відповідь.

Я на кілька секунд замислилась, а тоді мовила:

— Томмі, ну ж бо ще раз пригадай. Ти сказав, що вона розізлилась…

— Принаймні так мені здалося. Вона мовчала,