Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

— Розумієш, — сказав Розенберг, пригощаючи мене у вітальні кавою, — після операції за нею потрібен догляд. Людський догляд. Їй потрібно вчасно давати ліки, готувати спеціальну дієтичну їжу. А хто це буде робити? І гарантії повного одужання ветеринари не дають. Дуже багато мороки.

— А хто буде прати замість неї?

— Уже два місяці пере її сестра, теж розумна самка. І ще є один стор, помічник. Ну, пішли?

Ми вийшли у двір. М’ясних сторів, коли вони досягали потрібної ваги, відвозили живцем на м’ясокомбінат, і там їх убивали електрощупом. А коли траплялося, що потрібно було заколоти домашнього стора, то кликали мене. Професійно цим займався ще мій батько: він убивав і обробляв стора за лічені хвилини. Я з десяти років допомагав йому.

Ми підійшли до загону, за яким знаходилося декілька сторів.

— Ота, — показав пальцем Розенберг на самку, що стояла в кутку і пильно стежила за нами.

Стори завжди якимось чином відчувають наближення цієї хвилини.

— Якраз у нас і м’ясо закінчилося. Руда! Іди сюди!

Вона була трохи старша за Машу, з уже відвислим (але все ще без складок) животом, із дещо всохлими зморщеними сосками.

— Сала, правда, небагато буде, — Розенберг помацав її в талії зі спини. — Більше м’яса. Іди сюди.

Він відчинив ворота і вивів її, перелякану, у двір.

— Ну, чого ти боїшся, дурна?

Поки він відводив її за ферму, до критої загорожі, подалі від інших сторів, я вийняв із-за пояса і перевірив необхідні інструменти: гострий та довгий вузький ніж для умертвлення тварини, кілька ножів різної величини для ­розділення туші. Шкода, звичайно, їх різати. Завжди шкода. Повні­стю до цього ніколи не звикнеш. Але що ж робити? Людина завжди споживала м’ясо тварин, людині треба якось жити. І я провів пальцем по загостреному з обох боків лезу ножа.

Розенберг тим часом в’язав лапи Рудій (вона і справді мала гарне руде волосся, що спадало хвилею) і готовий уже був звалити її на землю. Та, побачивши мене, Руда рвонулася щосили з його рук: так що він мало не впав.

— Стій, суко! Куди?!

Він боляче смикнув її за мотузку, притягаючи знову до себе. Руда закричала. Найжахливішим у сторів був їхній крик. Можна було подумати, що кричить людина.

— Ну, чого стоїш?! — раптом закричав він на мене. — Давай, вали її!

Я кинувся на неї, підбив їй обидві ноги. Руда з усього розмаху впала на спину, а Розенберг тут же сів їй на голову. Я тримав за копита. Лапи її було зв’язано за спиною.

— Ось так, — сказав Розенберг. — Кінчай її швидше.

І так завжди: в останню хвилину чомусь завжди був поспіх, завжди нерви...

Руда кричала вже не своїм голосом — від жаху, від страху смерті. Кричала глухо, з-під Розенберга. Обличчя її я не бачив — тільки правильної форми тіло, з красивими стегнами, зі симетричними розплесканими півмісяцями сідниць, що виглядали з-за стегон, із дивовижно збереженою, як для її віку, талією. Руда, утримувана Розенбергом і мною, ­могла смикатися тільки середньою частиною, що вона і робила. Груди її літали туди-сюди.

— Кінчай її нарешті! — знову закричав Розенберг.

І я, вихопивши довгого ножа, щосили всадив його їй під ліву грудь. Чорт, на цей раз я трохи не попав. Здається, ніж пройшов повз серце. Руда видала страшний крик, від якого мені мороз пройшов по шкірі. Я швидко вийняв вузьке закривавлене лезо і повторив спробу. Цього разу вона сильно сіпнулася всім тілом і затихла. Ми ще потримали її про всяк випадок кілька секунд, і я відняв руку від рукоятки.

— Все, — сказав я, підводячись і витираючи піт. У Розен­берга обличчя теж було в поті.

— От сука! — він копнув її, що лежала з ножем у грудях, у стегно. — Встигла вкусити.

— Де?

Його ліва рука трохи вище від кисті й справді була прокушена.

— Піду забинтую. Нічого страшного.

— Добре би йодом залити, — сказав я.

Розенберг пішов.

Руда лежала зі зв’язаними за спиною лапами, з обличчям, викривленим від болю. Рукоятка, з-під якої на землю безперестанку сочилася кров, стирчала з-під груді — так що ця грудь не сповзла набік, як права, а стояла, підперта рукояткою. Вона була гарна, ця Руда. З розметаними навколо голови хвилями волосся.

Я підійшов і, приклавши їй до горла ніж, відрізав голову. Потім почав розтинати черевну порожнину та грудну клітку.

— Неси каструлі! — крикнув я Розенбергові, який повертався. — Чому не підготував?

— Алоїза вже несе.

Алоїза, його дружина, притягла каструлі, миски та слоїки для крові.

— Ну що, дурненька? — сказав Розенберг, скуйовдивши жінці волосся. — Кличу її, а вона не відгукується.

Я на секунду відірвався від роботи і подивився на неї — товсту рожевощоку жінку.

— Сховалася?

— Так, — сказав Розенберг. — І так щоразу.

— Ну не можу я чути їхніх криків! — У неї на очах навіть виступили сльози. — Що я зроблю?

— Вона, уявляєш, забивається в далеку кімнату, ховає ­голову в подушки і так лежить, аж поки я не прийду і не скажу, що все позаду.

Розенберг сміявся.

— Ну, шкода ж їх! — сказала, вся червона від збентеження Алоїза.

— А коли їсиш, то не шкода? — не припиняв піддражнювати її Розенберг.

— Тоді вже не думаєш, — опустила вона очі.

— Отож-бо. Ну, йди, кобилко, — і він ляснув її по тугому заду.

— Та ну тебе! — вона, все ще збентежена, легко дала йому по руці й побігла в дім.

— Жінки! — зітхнув Розенберг. — Ну, що тобі допомагати?

— Тримай отак ребра. В обидві сторони. Я кров вичерпаю.

Розенберг розтягнув розділену надвоє грудну клітку, а я великим кухлем вичерпував звідти кров. Набирав і зливав у трилітровий слоїк.

Внутрішні органи я відділив від стінок і звалив у миску. Туди ж поклав обидві груді. Тепер залишилося розрубати основну частину. Розенберг приніс сокиру, і я кількома точними рухами розділив тіло натроє. Розенберг потягнув на спині тулуб, а я поніс обидві ноги. Потім ми перетягнули в дім миски з нутрощами та з головою. Алоїза вже смажила свіже м’ясо.

— Печінки, печінки не забудь підсмажити! — сказав Ро­зенберг, миючи з милом руки.

— Зараз покладу!

Дружина його розчервонілася, бігаючи біля плити, вся така жива, щаслива...

— Ну, трохи випиймо, для початку.

Розенберг сів за стіл і наповнив чарки.

— Щоб завжди у нас було всього на столі!

— І щоб цього року був хороший урожай! — сказав я.

Ми випили.

— Треба Гансові надувну кулю зробити. З сечового міхура, — сказав Розенберг, закушуючи. — Тільки би не забути. Ще з весни замовив. Ти не прорізав його?

— Ні, начебто — там лежить, на підстилці.

— Раніше ми