Читати книгу - "Північний вовк, Юлія Майр"

- Дурне дівчисько, - кинув він, презирливо скалячи зуби, поки Хільда обережно намацала гострий ніж, пристебнутий до пояса – ще один подарунок Ейольва.

- Не підходь, - сказала вона тихо, міцно стискаючи холодне руків’я під полами сірого плаща.

- А то що? – глузливо мовив чоловік, швидко крокуючи до дівчини.

- Не підходь, - пролунав раптом знайомий голос.

 Хільда полегшено видихнула, побачивши перед собою високу чорну постать, що повільно наближалась до них. Ейольв якимось дивом опинився поруч і прийшов врятувати її.

- Забирайся звідси, чужинцю, - загрозливо мовив рудий воїн. - Вона – моя наречена.

- Вона не твоя, - чітко й голосно відказав Ейольв.

- Справді? – запитав воїн з їдким єхидством в голосі, а за мить схопив дівчину, скувавши її в задушливих обіймах, що більше нагадували залізні лещата.

 Хільді аж у голові запаморочилось. Вона вже витягнула ніж з-за пояса, та не була певна, як ним скористатися. Огида і страх стисли її горло, тугіше ніж брудні руки, що нахабно ширяли її тілом.

-  Вона буде моєю, - нахабно заявив воїн, впевнений у своїй владі над дівчиною.

 Він хотів додати щось іще, та так і лишився стояти з відкритим ротом, коли чорна постать мандрівника обернулась у велитенського вовка. Воїн застиг мов вкопаний, послабивши хватку, і в ту ж мить Хільда всадила ніж в його м’язисту руку. Біль засліпив горе-нареченого, змусивши його відступити, а дівчина прудко вирвалась з його рук.

 Вовк ступив уперед, насуваючись повільно, але загрозливо, мов сама смерть. Кремезний воїн, що іще мить тому, нахабно усміхався, тепер забував навіть дихати, прикриваючи криваву рану. Він зблід мов сніг під незмигним поглядом звіра.

 Хільда заклякла в кількох кроках від вовка, грузнучи по коліна в снігу. Він врятував її, проте викликав не менше страху, ніж нав’язаний батьками наречений.

 Видіння засліплювали, проносячись перед очима уривками жахливих картин. Сліди на снігу, убивство і море крові, чий мерзенний запах випалював легені дівчини.

 Вовк спинився, повертаючи до неї велетенську сіру голову. Знайомі світлі очі сяяли теплою турботою.

 «Хільдо», - почула вона м’який голос, що розійшовся луною по всьому тілу. Вона вже чула цей голос, вже знала цей погляд задовго до появи чужинця в їхньому селищі. Ці риси належали юному хлопцю, що якось не вернувся з полювання.

 Переляканий наречений врешті наважився утекти, розкидаючи сніг гучними кроками. Вовк проводжав його байдужим поглядом.

- Він видасть тебе, розповість ярлу, - мовила Хільда, осяяна раптовою здогадкою.

Вовк схилив голову, його велитенське тіло почали танути, перетворившись за мить у темну постать з гривою неслухняного волосся.

-  Я знаю, - спокійно відказав Ейольв. Він простягнув руку, мов хотів торкнутися її, але за мить передумав. - Цього я й хотів.

- Ти прагнеш помсти, - тихо сказала Хільда, не потребуючи відповіді. Її погляд затримвся на медальйоні. Вона мала б впізнати його раніше.

 Хільда була ще малим дівчиськом, коли вперше побачила Ейольва. Її старші брати страшенно його не любили й частенько хвалилися, як їм вдалося показати підкидьку, де його місце. Одного разу вони стягнули з хлопця медальйон та заховали вдома. Хільді це зовсім не сподобалось, бо так само вони чинили з її іграшками.

- Не смій нікому про це казати, дурне дівчисько, - пригрозив старший брат, якому тоді ледве виповнилось чотирнадцять.

 Хільда спочатку злякалась, та побачивши сумного хлопця, що проходив повз їхньої хати, все ж не стрималась, вибігла на двір, витягнувши зі сховку вкрадений медальйон.

- Це твоє, - мовила гордо, простягаючи знахідку хлопцю з великими ясними очима та м’якою усмішкою на обличчі.

- Дякую, - мовив він розгублено.

 Хільда пам’ятала, що тоді зашарілась та не мовивши більше ні слова рвучко втекла додому. Вона чомусь подумала, що Ейольв дуже гарний.

 Брати довго не вибачали їй цієї витівки, та Хільда не зважала на них, бо знала, що вчинила правильно. Ейольва вона майже і не бачила з тих пір, лиш його ім’я злітало десь в розмовах, а потім зникло взагалі.

- Ти хочеш убити нас, помститися за минуле, - мовила вона, відступивши на крок. Ейольв розчаровано зітхнув, однак не наблизився.

- Я не завдам тобі шкоди, - хрипло мовив він, не відриваючи від дівчини захопленого погляду. Його очі благали: “Не тікай”.

- Я хочу убити ярла Інгвара, - сказав він натомість.

- А як щодо інших? – не вгавала дівчина

- Мені потрібен лише Інгвар, обіцяю.

- А що робитимеш далі? – запитала Хільда, ледь тамуючи вихор почуттів, що коливалися в її душі, жалячи мов скалки льоду.

 Ейольв не поспішав відповідати, його теплий подих перетворювався у білі хмарки довкола обличчя.

- Ти казала, що хочеш побачити північ, вирушити туди, де ще не бували люди. То рушаймо разом.

 Хільда заніміла від подиву. Ейольв – чоловік, якого вона зовсім не знає, якого і людиною важко назвати, пропонує тікати разом в незвідані землі. “Ні”, - збиралась вже відмовити вона, та чомусь не змогла. Погляд мимоволі впав на широкі сліди, що розрізали гладку поверхню снігу. Якщо вона лишиться в селищі, чи не розірвуть так само її життя? Чи доведеться знову підкорятися всім, ховати свій дар, свої мрії? У пам’яті ожили прикрі спогади, не лишаючи дівчині жодних сумнівів.

 “Місце, з якого хочеться втекти, не може називатися домом”, - озвались із пам'яті слова мандрівника, слова вовка. Якщо вже шукати новий дім, то разом з ним.

- Ти підеш зі мною, Хільдо? - скільки ніжності було в цьому чарівному голосі.

- Так, - видихнула вона ледь чутно, проте Ейольв вловив її відповідь, широко всміхнувшись. Місячне сяйво відбивалося в його очах, сірих, ніби вранішнє небо. Він був сильним, небезпечним, але водночас неймовірно чарівливим.