Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

— Це дитяче свято? — голосно запитує у мене за спиною Макар, а я прискаю зі сміху. На танцмайданчику молодь, точніше підлітки. Людей нашого віку майже немає.

— Опа! — дивується Люда. — Схоже, я давно тут не була, — дивиться на мене засмученими очима.

— А що? — після наливки Захару, схоже, все одно.

— Ходімо в кафе, — дівчина розвертається й виходить. Всі разом прямуємо за нею. Одягаємося, переходимо дорогу й потрапляємо в місцеве кафе.

— Ого скільки народу! Як у місті, — озвучує загальну думку Аня.

Люда кружляє навколо столиків і знаходить для нас місця. Сідаємо й робимо замовлення. Дівчата продовжують святкування разом з хлопцями, а для мене Макар замовляє сік. У кафе теж грає музика і є достатньо місця, щоб танцювати. Народ відпочиває на повну. Хтось навіть святкує конкретно, зі стравами на столі.

— Я цю пісню слухала п’ять років тому, — коментує Мар’яна, підтанцьовуючи.

— Пішли, це ж ностальгія, — підхоплюється Аня й тягне її танцювати.

— Підеш? — запитує на вухо Макар.

— Ні. Тобі не нудно з нами? Ти сьогодні виглядаєш засмученим.

— З тобою мені ніколи не сумно, мишко. Не звертай уваги, непорозуміння вдома.

— Щось серйозне?

— Не зійшлися з мамою в думках.

— Вона проти, щоб я приходила до тебе святкувати? — на думку спадає майбутнє свято на двох.

— Ні. Кажу ж, не накручуй себе. Все добре, я розберусь.

— Люблю цю пісню, хоч вона й не нова, — озвучую свої думки, коли починає грати повільна мелодія. 

— Підемо танцювати? — шепоче на вухо, торкаючись його губами.

— Ти ж не любиш, — знаю про його нелюбов до будь-яких танців, це ж не футбол.

— Але ти любиш, — встає й тягне мене за руку.

В красивій повільній мелодії виконавець співає надривно і з сумом, благає роки перенести його в минуле, щоб він встиг сказати дівчині, що кохає. Гарно і дуже сумно водночас. Обіймаю Макара за шию, він притискає мене міцно, наче боїться, що втечу. Схиляю голову на його плече й підлаштовуюсь під повільний ритм. Відчуваю його сум, він рідко буває таким, завжди у гарному гуморі. Значить причина досить суттєва. Але не буду запитувати, не звикла втручатися, коли він цього не просить. За три місяці ми вивчили характери одне одного. Знаю, що краще його не чіпати. Підіймаю голову й зазираю у кохані очі, мені так добре поряд з ним. Аж страшно, що це колись може припинитися. Він ніжно гладить мою щоку й усміхається.

— Алю, ти в мене така гарна, — нахиляється, щоб я його почула.

— Що буде з нами далі? — пісня штовхає на роздуми. — У майбутньому?

— Завтра ми будемо відсипатися, а тридцять першого знову святкувати, — по-своєму розуміє моє питання.

— А в далекому майбутньому? Через десять років, наприклад?

— Через десять? — задумується і між брів пролягає маленька складочка. Торкаюсь її пальцем й проводжу, наче розгладжуючи. — Не знаю, мишко. Життя — штука непередбачувана. Але одне я знаю точно — ми будемо разом.

— Правда? — усміхаюсь, потішена його роздумами.

— Звісно, правда, — нахиляється й цілує мене. — Алька, — видихає й легко підіймає мене. Потім повільно опускає і знову цілує. Довго й ніжно… — Кохаю тебе, — каже тихо, але я чудово його чую. Міцніше притискаюся до нього, майже вішаюсь на шию й тихенько відповідаю:

— Я тебе теж.