Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Якби одного дня вона б сказала: «Найкращі в класі — Черулло та Сарраторе», або «Черулло та Пелузо», — я б, мабуть, відразу померла. Отож я всіма своїми дитячими силами старалася не те щоб стати першою в класі, — бо це мені здавалося неможливим — а щоб не скотитися на третє, четверте чи останнє місце. Я займалася лише навчанням та іншими складними шкільними справами, які мені давалися нелегко, аби лише не відставати від тієї нестерпної та блискучої дівчинки.

Блискучою вона була для мене. Для всіх інших школярів Ліла була лише нестерпною. З першого по п’ятий клас початкової школи, трохи з вини директора, і трохи — ще й через вчительку Олів’єро, вона була найненависнішою дівчинкою в школі та районі.

Двічі на рік директор школи влаштовував змагання між класами, щоб виявити найбільш здібних учнів, і як наслідок — найпрофесійніших вчителів. Олів’єро це дуже подобалося. Перебуваючи у стані вічного конфлікту зі своїми колегами, який інколи погрожував перейти у відкриту бійку, вчителька використовувала мене з Лілою як очевидний доказ свого професіоналізму, доказ того, що вона є найкращою вчителькою початкової школи в нашому районі. Тож вона частенько водила нас за собою з класу в клас, за бажанням директора і просто так, щоб позмагатися з іншими учнями, дівчатками та хлопчиками. Мене, як правило, виставляли першою, щоб оцінити рівень знань противника. Зазвичай вигравала я, але не з надто великим відривом, щоб не принизити вчителів чи учнів. Я була гарненькою дівчинкою, з білявими кучериками, мені подобалося виступати, але я ніколи не поводилася зухвало, а тому викликала в усіх навколо почуття зворушеності та розчулення. Тому коли виявлялося, що я краще за всіх розповідаю вірші напам’ять, знаю таблицю множення, розв’язую приклади на ділення та множення чи називаю перелік поділу Альп — Приморські, Котські, Грайські, Пеннінські і так далі, — учителі завжди мене гладили по голівці, а школярі розуміли, як нелегко було мені вивчити всю ту науку, і не ненавиділи мене.

Із Лілою було не так. Уже в першому класі початкової школи вона значно переважала усіх інших. Навіть більше того: вчителька стверджувала, що якби вона хоч трохи постаралася, то могла б відразу скласти випускний екзамен другого класу і у неповних сім рочків піти до третього. З плином часу той розрив, що відділяв її від інших, збільшувався. Ліла могла подумки виконувати неймовірно складні розрахунки, в її диктантах не було жодної помилки; розмовляла вона, як і ми всі, на діалекті, але при нагоді могла перейти на грамотну літературну італійську, невимушено вживаючи такі слова як «призвичаєний», «розкішний», «з превеликим задоволенням». Отже, коли вчителька виставляла на змагання її, щоб продемонструвати відмінювання іменників і дієслів чи розв’язання задачі з математики, то годі було навіть намагатися стримати розчарування та вдавати байдужість — пристрасті розпалювалися. Ліла була недосяжною для будь-кого.

Крім того, вона ніколи не підігравала. Для нас, дітей, прийняти перевагу Ліли означало визнати, що нам ніколи не вдасться стати такими, як вона, що не було сенсу навіть змагатися з нею, а для вчителів — зізнатися в тому, що всі інші діти — посередні. Гострота її розуму нагадувала посвист, стрибок, смертельний укус. А в її зовнішності не було нічого такого, що могло хоча б трохи пом’якшити це негативне враження. Завжди неохайна, зі скуйовдженим волоссям, коліна та лікті постійно збиті. Очі, великі та жваві, перетворювалися на щілини, через які перед кожною блискучою відповіддю проглядався дивний погляд, в якому не було нічого дитячого, ба навіть людського. У кожному її поруху була пересторога: боронь Боже завдати їй зла, адже у будь-якому випадку вона зможе дати відсіч та вдарити ще сильніше у відповідь.

Та ненависть була реальною, я її відчувала. Проти неї були і дівчатка, і хлопці, але хлопці — неприховано. З якоїсь лише їй відомої причини вчительку Олів’єро тішило водити нас у ті класи, де можна було принизити не стільки школярок та їхніх учительок, скільки школярів та їхніх вчителів. Директор, знову ж таки з невідомих причин, особливо заохочував такі змагання. Пізніше я думала, що в школі робили ставки на ті змагання і грали на гроші, можливо, немалі. Та я перебільшувала; ймовірно, то був лише спосіб розвіятися від буденності або засіб для директора тримати під контролем менш здібних учнів або менш слухняних вчителів. Хай хоч як, але одного дня нас двох, коли ми вчилися вже в другому класі, повели аж до четвертого класу — де викладав синьйор Ферраро і де вчилися і Енцо Сканно, розбишакуватий синок зеленяра, і Ніно Сарраторе, брат Марізи, в якого я була закохана.

Енцо знали всі. Він по кілька років сидів у одному й тому ж класі, і його навіть якось водили по школі з табличкою на шиї, на якій вчитель Ферраро — високий, худорлявий чоловік з прямим сивим волоссям і маленьким зморшкуватим обличчям та стривоженими очима — написав «віслюк». Щодо Ніно, то він був такий добрий, такий спокійний, такий мовчазний, що окрім мене його мало хто помічав. Звичайно, до Енцо з його навчанням у школі не було нам ніякого діла, ми трималися з ним насторожі, тому що він був забіякою. Нашими суперниками у плані розуму та підготовки були Ніно та — як ми дізналися вже потім — Альфонсо Карраччі, третій син дона Акілле, дуже охайний хлопчик, що вчився у другому класі, як і ми, і здавався меншим за свої сім років. Було очевидно, що вчитель покликав його на змагання туди, до четвертого класу, тому що був більш упевнений у ньому, аніж у Ніно, який був старшим майже на два роки.

Між Олів’єро та Ферраро сталася невелика сутичка через той несподіваний виклик Карраччі, а потім почалося змагання у присутності учнів інших класів, яких для цього звели усіх разом. Нам дали завдання провідмінювати дієслова, розповісти таблицю множення, потім розв’язати приклади з усіма чотирма математичними операціями, спочатку на дошці, а потім подумки. Від того змагання у мене в пам’яті викарбувалися три згадки. Перша — те, що малий Альфонсо Карраччі мене обійшов відразу ж, відповідав спокійно і точно, але по-доброму і не хвалився перевагою. Друга — те, що Ніно Сарраторе несподівано для всіх не відповів майже ні на одне питання, стояв мовчки, збентежено, ніби взагалі не розумів, що в нього запитували вчителі. Третя — як Ліла неохоче змагалася нарівні з сином дона Акілле, немовби їй взагалі не було ніякого діла до того, переможе вона чи ні. Стало цікавіше, коли ми перейшли до розрахунків подумки: додавання, віднімання, множення та ділення. Альфонсо, незважаючи на незворушну поведінку Ліли, яка іноді стояла мовчки, немов не чула запитання, почав помилятися, особливо у множенні та діленні. З іншого боку, якщо син дона Акілле втомився і помилявся, то і Ліла вже була не в найкращій формі, а тому вони видавалися більш-менш нарівні. Але в якусь мить сталося щось неочікуване. Два рази підряд, коли Ліла не відповідала чи Альфонсо помилявся, із задньої парти чувся зневажливий голос Енцо Сканно, який давав правильну відповідь.

Це здивувало усіх — учнів, учителів, директора, мене та Лілу. Як таке може бути, що такий ледачий, нездібний та дурнуватий учень, як Енцо, здатний робити подумки такі складні розрахунки краще за мене, Альфонсо Карраччі й Ніно Сарраторе? Ліла раптом немовби прокинулася. Альфонсо швидко вийшов із гри, і з дозволу задоволеного собою вчителя, який провів