Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мрії, мрії і знову мрії! Минули два місяці, а мені іноді здається, що я досі марю. Заради Бога, хіба не мені простягнула вона по лікоть оголену руку, коли через лихоманку любі лиця домашніх здавались їй ворожими? Хіба не мої очі в безмірні хвилини вічності умиротворили погляд Марії Ельвіри, запаморочений коханням до мене?
Так, то був я. Та все скінчилося, минуло, завершилось, померло, стало ефемерним, ніби його ніколи й не було. Проте…
Я знову побачив її через три тижні. Вона була вже дужа, і мене запросили на вечерю. Спочатку був явний натяк на сентиментальну маячню хворої, зроблений з властивим цьому домові великим тактом, до якого я долучився, як міг, бо всі ці три тижні, що минули, найбільше переймався думками про стриманість, яку мушу продемонструвати при цій першій зустрічі.
Однак усе пішло гладенько.
— А ви, — запитала мене мати з усмішкою, — відпочили від усіх тих клопотів, яких ми вам завдали?
— Пусте! Я навіть, — додав я зі сміхом, — ладен зазнати їх знову…
Марія Ельвіра й собі усміхнулась.
— Ви, може, й ладні, але я ні, запевняю вас!
Мати глянула на неї із журбою:
— Бідна моя донечко! Лишень подумаю про це бозна-що, яке з тобою приключилося… — Вона з удячністю повернулася до мене. — Ви тепер для нас, можна сказати, член родини, і запевняю вас, що Луїс Марія вас дуже цінує.
Той поклав мені руку на плече і запропонував цигарки.
— Куріть, куріть і не слухайте її.
— Але, сину! — дорікнула йому мати напівсерйозно. — Тебе послухати, то можна подумати, що ми піддурюємо Дурана!
— Ні, мамо, ти говориш прекрасні речі, але Дуран мене розуміє.
Я розумів, що Луїс Марія хоче спинити більш-менш заяложені люб’язності; але аж ніяк не був йому за це вдячний.
Між тим, коли я міг робити це, не привертаючи уваги, то спрямовував погляд на Марію Ельвіру. Нарешті! Вона переді мною, дужа, цілком здорова. Я нетерпляче чекав і боявся цієї миті. Я кохав тінь, іще ліпше сказати — двійко очей і тридцять сантиметрів руки, бо все решта було великою білою плямою. З тієї сутіні, немов із замкненого кокона, постала ота чудова свіжа постать, байдужа і весела, яка мене не впізнавала. Вона дивилася на мене, як дивляться на друга дому, на якому треба на мить спиняти погляд, коли він щось розповідає чи говорить якусь дотепну фразу. Але нічого більше. Ані найменшого натяку на те, що було, вона навіть не прикидається, що не дивиться на мене, на що я розраховував, як на останній козир у своїй грі. Я був якимсь типом, навіть не типом, а кимось, цілком їй незнайомим. А тепер подумайте, як весело було мені згадувати, коли я на неї дивився, як однієї ночі ці самі, нині грайливі, очі, коли вони були за п’ятнадцять сантиметрів від моїх, сказали мені:
— А коли я одужаю… Ти мене однаково любитимеш?
Для чого шукати проблиски, мандрівні вогні померлого щастя, надійно замкненого в шкатулці запаленого мозку! Забути її… При всьому моєму бажанні, саме цього я не міг зробити. Пізніше, в холі, я знайшов привід, аби відійти вбік з Луїсом Марією, щоби він опинився помежи мною і Марією Ельвірою. Тож я міг безкарно дивитися на неї, бо було цілком природно, що мій погляд сягає далі мого співрозмовника. Неймовірно, як її постать, від волосся на голові до обцасів її черевичків, лопотіння її спідниці об лаковану шкіру, коли вона перетинала хол, ідучи в глибину дому, тягнули за собою мою душу, наче то був аркуш паперу.
Вона обернулася, засміялась, із нещирою усмішкою пройшла мимо, ледь мене зачепивши, бо я стояв їй на шляху, а я, мов ідіот, знай, мріяв, що вона раптом спиниться біля мене і, притиснувши вже не одну, а дві долоні до моїх скронь, промовить:
— Ну от, а тепер, коли ти побачив мене на ногах, ти однаково мене любиш?
Якраз! Цілком убитий, я попрощався, на мить стиснувши її холодну, люб’язну і прудку руку.
Утім одне є цілком певним: Марія Ельвіра може не пам’ятати, що вона відчувала в ті дні, коли її мучила лихоманка, я це визнаю. Проте з подальших розповідей їй добре відомо, що сталось. Отже, є цілком неможливим те, щоб моя особа не становила для неї жодного інтересу. Про мої чари (прости, Господи!) нехай думає, що хоче. Проте не мати інтересу до чоловіка, яким вона марила двадцять ночей поспіль, — оце вже ні. Тому її цілковита байдужість до мене не є раціональною. Які переваги, яку примарну ймовірність щастя може мені дати констатація цього? Як я бачу: жодної. Марія Ельвіра в такий спосіб запобігає моїм можливим претензіям на це, ото й усе.
У цьому вона не має рації. Те, що я нею безнадійно захоплений, — це так. Проте що вимагатиму сплати по любовному векселю, підписаному на сукні менінгіту, — оце вже ні.
Дев’ята ранку. Це не надто пристойна пора, аби лягати спати, але вже як є. Із балу в Родріґеса Пеньї — в Палермо. Потім — у бар. І всюди — абсолютно сам. А зараз — у ліжко.
Та доки прийде сон, я збираюсь прикінчити пачку цигарок. А все тому, що вчора ввечері я танцював із Марією Ельвірою. А після танцю в нас відбулася така розмова:
— Оці цяточки в зіницях, — сказала вона, коли ми сиділи одне навпроти одного при банкетному столі, — і досі не минули. Не знаю, що це таке… Раніше, до хвороби, їх не було.
Саме на цю деталь щойно звернула увагу наша сусідка по столу. Через яку її очі стали ще осяйнішими. Тільки-но я став відповідати, як усвідомив свій промах, та було вже пізно.
— Так, — сказав я, розглядаючи її очі. — Пригадую, що раніше їх у вас не було…
І відвів погляд убік. Та Марія Ельвіра розсміялася:
— Та звісно, ви мусите це знати ліпше за всіх.
Ох, я відчув, як з моєї душі звалився величезний тягар! Нарешті про це можна було говорити!
— Гадаю, що так, — відказав я. — Чи ліпше за всіх, не певен… Хоча так, у той момент, про який ідеться, таки найліпше! — Я знову замовк; мій голос робився дедалі глухішим.
— О так, — усміхнулася Марія Ельвіра. І вже серйозна, перевела свій погляд на пари, які проходили повз нас…
Проминула якась хвиля, коли вона, здавалося, цілком забула, про що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповіді про кохання, божевілля та смерть», після закриття браузера.