Читати книгу - "Уот"

було стихійне лихо. Ото найліпше, упевнився він, якщо вже таке діло, непомітно витерти кров червоним носовичком, який він завжди мав у кишені, підняти те, що випало, і якомога скоріше чесати далі дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подібний підхід від постійного вжитку став частиною його натури і геть витіснив з неї почуття образи, тому, приміром, коли йому плювали в очі, то він обурювався не більше, ніж якби луснула ліва підтяжка або якби фугасний снаряд влучив йому в задній прохід.

Але не встиг він одійти далеко, як, відчувши слабкість, зійшов зі шляху і сів на бічну стежку, яка вела на горб, що рясно поріс бур’яном. При цьому він знав, що підвестися буде ой як нелегко, хоча й необхідно, щоби йти далі, що теж украй необхідно. Але кволість, що так допіру його виссала, все не спадала, і він, не маючи змоги їй опиратися, кинув валізи, вмостився край стежки, підібгав коліна, поклав на них руки, поверх рук — голову, а капелюх тим часом з’їхав на саме вухо. В такі моменти різні частини тіла раптом добрішають одна до одної. Втім, ця постава в умовах нічної свіжості не була здатна довго його задовольняти, і він незабаром простягнувся так, що одна його половина перебувала на стежці, а друга сягала дороги. Своєю потилицею і аж бозна-де розкинутими долонями він відчував прохолоду вологого придорожнього зілля. Так він лежав деякий час, прислухався до нічних звуків, що линули з живоплоту позад нього та з іншого, ще дальшого живоплоту, і тішився з цих та подібних до них звуків. Ці звуки серед ясної ночі утворювали собаки, напинаючи свої ланцюги, видобували їх кажани своїми крильцятами, і дебеле денне птаство, умощуючись на ночівлю, і листя, що так і не знає спокою, доки його не зірве вітер і не пожбурить на холодну землю гнити, і всяке дихання, котре не знає спокою взагалі. Але й цю поставу Уот через деякий час мусив таки змінити, через те, зокрема, що відчув, як місяць став лити на нього своє бліде світло, немов то був не Уот, а якісь бур’яни. Річ у тім, що із двох речей, які Уот недолюблював, першою був місяць, а другою — сонце. І от, насунувши на самі вуха свого капелюха, він потягнувся за валізами, але скотився в баюру, розлігся там долілиць і щез там серед гінких самосійних трав — наперстянок, ісопа, красуні-кропиви, цибатого і сердитого болиголова та інших квітучих приканавних бур’янів. І саме до нього, отак розпростертого по землі, раптом ясно й чисто прилинули здалека, десь іззовні, так, не інакше, як саме іззовні, рівно-дзвінкі голоси єдиного мішаного хору[3].

Після цієї пісні почулася інша:

ОБ КУТОК ЧИ ОБ ЦІПОК

ОБЛАМАВСЯ МІЙ ЗУБОК,

ОБЛАМАВСЯ МІЙ ЗУБОК,

З ПЕЧІ ВИПАВ ПИРІЖОК,

ЖОВТОБОКИЙ ПИРІЖОК,

ДЛЯ ЧОЛОВІКА ПИРІЖОК,

ДЛЯ ЙОГО ЖІНКИ ПИРІЖОК,

ДЛЯ ЙОГО БАТЬКА ПИРІЖОК

І ДЛЯ ДОНЬКИ ПИРІЖОК,

ОПЕЦЮНЧИК-ПИРІЖОК,

ВСІМ ДІСТАНЕТЬСЯ ШМАТОК,

ОБЛАМАВСЯ МІЙ ЗУБОК,

ОБЛАМАВСЯ МІЙ ЗУБОК,

ХАЙ ЛИШ ПРИЙДЕ ЇХНІЙ СТРОК,

КОЖЕН МАТИМЕ КУТОК,

ХРЕСТ, МОГИЛУ І ВІНОК.

Потім пісня скінчилася.

З цих двох віршів Уот подумав і вибрав перший. «Пиріжок» — таке сумне слово, правда ж? А «чоловік» чим краще?

Але Уоту на той час уже набридла баюра, і він би її давно покинув, якби його не затримали голоси. А однією з причин того, що йому набридла баюра, була скоріше за все земля, справжні обриси якої і особливий запах були попервах непомітні і невідчутні серед рясної рослинності, але зараз, як слід принюхавшись, він добре відчув важкий дух, який валував від землі, від цієї голої, темної та смердючої землі. А із двох речей, які Уот ненавидів, першою була земля, а другою — небо. Отже, він виповз із канави, не забувши прихопити свої валізи, і продовжив мандрівку з почуттям неабиякої полегкості, де й поділися труднощі, яких він так боявся, коли змушений був зупинитися внаслідок повної кволості. Кволість ця вийшла з Уота разом із вечерею — козячим молоком та кепсько засмаженою тріскою — і залишилася у баюрі. Тепер він упевнено крокував серединою дороги, впевнено і водночас із трепетом, бо, нарешті, у світлі місяця забовваніли димарі на будинку містера Нота.

Світла всередині не було.

Пересвідчившися, що головні вхідні двері зачинені, Уот подався до задніх. Він не міг як слід ні подзвонити, ні постукати, бо світла всередині не було.

Пересвідчившися, що й задні двері зачинені, Уот повернувся до головного входу.

Пересвідчившися, що й головні двері все ще зачинені, Уот повернувся до задніх. Пересвідчившися, що на цей раз двері відчинені не те щоб навстіж, а, так би мовити, на клямку, Уот одержав змогу зайти до будинку.

Уот здивувався, побачивши щойно зачинені задні двері відчиненими. І йому на думку прийшло два пояснення. Перше полягало в тому, що його знання про зачинені двері, знання перевірені й майже вичерпні, у цьому випадку дали пробоїну, і задні двері, які, як засвідчила перевірка, буцімто були зачинені, насправді були відчинені. Друге ж, навпаки, полягало в тому, що задні двері у той момент, коли він їх перевіряв, таки були зачиненими, але згодом їх відчинили, зсередини чи знадвору, хтось підійшов і зробив це, поки Уот вештався туди-сюди від задніх дверей до головного входу і від головного входу до задніх дверей.

Із цих двох пояснень Уот, розміркувавши, вибрав останнє як симпатичніше. Бо якщо хтось відчинив двері, зсередини чи знадвору, то невже б Уот не побачив світла або не почув звуку? Чи, може, двері відчинив хтось ізсередини, в темряві, хтось добре обізнаний з будинком, взутий у м’які пантофлі або у панчохи? Чи то підійшов хтось знадвору, якийсь спортсмен, що має добре треновані ноги і вміє ступати беззвучно? А що, як і звук був, і світло на мить спалахнуло, але Уот так нічого й не вчув і не вгледів?

У результаті Уот так ніколи й не дізнався, як він потрапив до будинку містера Нота. Він знав, що зайшов туди через задні двері, але він ніколи не дізнався, ніколи, ніколи не дізнався, як і чому задні двері виявилися відчиненими. А якби задні двері не відчинилися, а